За вказівкою свого Їдама, Міларепа подався до Верхнього Ґунґтханґу. Прибувши до місцевості під назвою “За́мок”, Джєцун надибав групу людей, які будували хату. Він попрохав у них трохи їжі.
— Йоґіне, хіба не бачиш – ми зайняті! – відрізали вони. – Так виглядає, що часу в тебе навалом. Приєднуйся до нас. Поможи нам збудувати цей дім. Таким чином заробиш собі на хліб, замість ото жебрати, немов якийсь немічний чи несповна розуму.
Міларепа відповів:
— Дійсно, тепер я маю чимало часу. Та це дозвілля я заробив тяжкою працею, коли будував дім іншого ґатунку, ніж оцей ваш. Навіть якщо ви не дасте мені милостиню, а вимагатимете, щоб я відробив вам їжу, все одно я більше вже не будуватиму земних будівель.
Робітники запитали Джєцуна:
— А що це за дім такий ти будував, що відрізняється від нашого?
У відповідь Міла заспівав:
глибока віра –
міцна основа мого дому.
незламна наполегливість –
кремезні стіни.
незрушна медитація –
тверді цеглини.
а мудрість досвіду –
камінь наріжний.
такі частини мого дому,
який я тяжко будував –
стоятиме так довго він,
як триває одвічна істина.
земні будівлі ваші
є нетривалі,
немов те мариво в пустелі,
логово марноти,
демонів темниця.
хороми самсари не ваблять мене.
— Га-га! – зареготали робітники. – Ох ти й устругонув! Ану, розваж нас іще. Ми притомилися від роботи, тож трохи перепочинемо, послухаємо твоїх чудернацьких співанок. А ти заспівай нам, чи маєш ти, голото, те, що ми маємо – господарство, поля, клуні, родичів, друзів, жінок, дітей. Це ж усе – складові нормального доброго життя, якими ти, здається, гребуєш. Нумо, юродивий, втни нам пісню про те, що ти маєш, і чим воно краще за те, що є в нас.
У відповідь Міларепа спокійно заспівав:
Свідомість-всеоснова –
це чудовий ґрунт.
Усні настанови –
посіяне у нього збіжжя.
А паростки – прозріння медитації.
Три Буддові Тіла* - рясний врожай.
Такі чотири складові
нетлінного хазяйства Дгарми,
де я і день і ніч гарую.
Самсарне ваше господарство –
невільництво невситних.
Чи справді ви
щасливі з ним?
Це “щастя” я свідомо відкидаю.
Осяйна порожнеча –
це моя комора.
Ума шляхетна сутність, бодгічітта,
діяння добрі
й свобода від бажань –
такі чотири види
нетлінного добра
в моїй безмежній клуні.
Самсарні ваші заготівлі –
то трюки ошуканця.
Чи справді ви
щасливі з ними?
Це “щастя” я свідомо відкидаю.
Отець-Будда й Мати-Будда –
то мої батьки.
Бездоганна Дгарма – це моє лице.
А доброчесна Санґха –
мої брати і сестри.
Дакіні й охоронці Дгарми –
мої вірні друзі.
Вони всі – моя родина,
перевірені, надійні,
вони мене не зрадять.
Самсарні ваші родичі і друзі -
суєтні позичайли
із купою претензій.
Чи справді ви
щасливі з ними?
Це “щастя” я свідомо відкидаю.
Уважне усвідомлення –
врода коханої моєї.
Сумлінна праця над собою –
її і честь і совість.
Блаженство недвоїстості –
розкішна зваба.
А досвід медитації – одіж гарна.
Такі чотири риси
совісті моєї,
незрадливої, вірної мені.
Самсарні жони ваші –
сварливі вимагайли.
Чи справді ви
з ними щасливі?
Це “щастя” я свідомо відкидаю.
Єство свідомості – то немовля.
А медитація – моя дитина.
Проникливе прозріння – мій юнак.
Старанний учень –
мій дозрілий син.
Такі мої духовні діти.
Самсарні ваші домочадці
вас виживуть колись із хати.
Чи справді ви
з ними щасливі?
Це “щастя” я свідомо відкидаю.
О, жителі Ґунґтанґу,
задумайтесь над тим, що я співаю.
Хай силою карми пісні цієї
зустрінемось ми з вами
в Буддовій сфері!
Приголомшені, робітники сиділи мовчки, немов води в рота набрали, з пошаною позираючи на Міларепу; а він, недовго думаючи, подався далі.
Зійшовши на “Козяче узгір’я”, Міларепа надибав там у скелях “Шовкову печеру” й оселився в ній на якийсь час.
В поселенні біля “Козячого узгір’я” жив підліток. Його батько помер, коли він був ще немовлям. Тепер його мати жила з братом його батька*. Той хлопчик ріс чемний і працьовитий. Він мав чудову пам’ять і гострий розум: знав напам’ять багато історій і Буддових сутр. Люди часто наймали його, аби він уголос начитував сутри в них удома*. Весь свій заробіток він завжди віддавав матері й дядькові.
Одного дня те хлоп’я, сидячи верхи на віслюкові, випасало кіз на узгір’ї. Здалеку він почув спів, що долинав із печери. Зіскочивши з віслюка й полишивши кіз, він виліз на скелю і зазирнув у печеру. Тільки-но він побачив Міларепу, хлопчина спонтанно ввійшов у стан самадгі*, вмить сповнився великого блаженства і завмер зачудований. Самий лише вигляд Міларепи пробудив у хлопчикові велику віру. В стані великої радості він офірував Міларепі все, що мав того дня від працедавців за начитування сутр і випас кіз. Забувши про все на світі, хлопчина залишився на якийсь час у печері з Міларепою і навчався від нього Дгармі. Так він довго часу не вертався додому.
Мати й дядько здивувалися його відсутності: “Що сталося? Може йому перестали платити?” Стурбовані, вони подалися до працедавців хлопчика й запитали в них, чи все було сплачено. Отримавши ствердну відповідь, мати й дядько не на жарт сполохалися: “Де ж він запропав?!” Незабаром вони дізналися, що їхнє чадо в печері з якимось мандрівним йоґіном. Вони почимчикували до “Шовкової печери” і силоміць забрали хлоп’я додому. Проте хлопчик, усуперіч їхній забороні, потайки продовжував навчатися в Міларепи. Хоч би як мати й дядько намагалися перешкодити йому, він виявився затятим і спритнішим від них: він і далі бігав до печери навчатися в Джєцуна і практикувати біля нього Дгарму. Незабаром він мав певні переживання від медитації і навіть розвинув у собі внутрішній вогонь за методом йоґи туммо, внаслідок чого за будь-якої погоди він носив на собі саму лише хламиду з бавовни. Тому його прозвали Речунґпа (тобто “маленький репа”): Речунґ Дорджє Дракпа, який згодом став знаний як “місяцеподібний” учень – один із двох найголовніших учнів Міларепи.
А мати й дядько Речунґпи не могли спокійно на те дивитися. Вони гнівалися на своє чадо за те, що він припинив щоденно працювати й постачати їх своїми заробітками, а натомість запропав із тим дивакуватим волоцюгою. Ображені, заздрістні, вони страшенно ревнували Речунґпу до Міларепи. Дійшло навіть до того, що мати й дядько дали Речунґпі горщик із їжею, яку було навмисно наврочено, аби помститися йому за те, що він “покинув” їх. Внаслідок тої химороди Речунґпа захворів на лепру. У розпачі від такої смертельної хвороби, хлоп’я усамітнилося в печері й занурилося в медитацію.
Одного дня п’ятеро індійських йоґінів, мандруючи в тих краях, проходили повз його печеру. Речунґпа запросив їх до печери і нагодував цампою*. Наминаючи їжу, індійці скрушно перемовлялися між собою:
— Яка страшна хвороба! От бідне хлоп’я! – вони здогадалися, що Речунґпа підхопив проказу. Речунґпа запитав їх, чи вони бува не знають, як зцілитися від такої хвороби. Один із йоґінів відповів:
— Мого Ґуру звати Вала Чандра. Він може міг би помогти тобі. Та оскільки далека мандрівка в цю холодну Країну Снігів не входить у його плани, тобі доведеться, натомість, податися до нього в Індію.
Речунґпа попрохав у Міларепи дозволу на подорож до Індії. Джєцун згодився і заспівав Речунґпі на прощання “Про що в дорозі варто пам’ятати ”:
Молю Вас, Отче Марпо –
поможіть моєму синові Речунґпі
й обороніть його!Сину, в своїх мандрах
пам’ятай наступне:Зречися самсари.
Працюй над собою.
Молись до Майстра щиро,
а також до Їдама і Дакіні
і до Трьох Перлин.
Плекай священну бодгічітту
і день і ніч невтомно медитуй.Живись глибоким зосередженням.
“Коротку А” носи, як шати.
Їдь на коні ума-і-прани.
Дивися в свою істинну природу.
Плекай священну бодгічітту
і день і ніч невтомно медитуй.Не потьмарюй усвідомлення
сонмищем думок –
відпусти їх. Споглядай,
вдивляючись у дзеркало ума.
Плекай священну бодгічітту
і день і ніч невтомно медитуй.Якщо на тебе нападуть грабіжники,
про Вісім Оман пам’ятай.
Злом за зло не воздавай.
Усім стражденним співвідчувай.
Плекай священну бодгічітту
і день і ніч невтомно медитуй.Сину, я за те молюся,
аби ти зціли́вся й довго жив.
Міларепа продовжив медитувати в печері. На його прохання, Речунґпа заклав вхід до печери каменями, заліпив їх ззовні глиною і вирушив до Індії в товаристві йоґінів. В Індії він зустрів Ґуру Вала Чандру. Той навчив Речунґпу як медитувати Їдама “Ваджрапані з Крилами Ґаруди”*. Речунґпа інтенсивно практикував той метод і за якийсь час цілковито зцілився від лепри.
По тому Речунґпа повернувся до Тибету. В “Щасливій долині”, що неподалік від “Козячого узгір’я”, він запитав про Міларепу в місцевого жителя. Той відповів:
— Раніше я чув про такого йоґіна, та останнім часом про нього не було жодних вістей.
Занепокоєний цією новиною, Речунпа подумав: “Невже мій Лама преставився?” Стурбований, він поспішив до “Шовкової печери”. Вхід до неї був, як і раніше, закладений каменями й заліплений назовні глиною. З тривогою за свого Майстра, Речунґпа розвалив стіну і ввійшов у печеру. Побачивши, що Міларепа випрямлено сидить у медитації, Речунґпа полегшено зітхнув і заплакав розчулений. Він вклонився Джєцунові й запитав, як Він почувається. Міларепа вийшов зі стану медитації і, радісний, заспівав у відповідь:
вклоняюся моєму Ламі,
який навчив мене,
як бути істинно щасливим.
щасливий я, що відв’язався
від родичів захланних.
щасливий я – полишив
вітчий дім пересудів.
щасливий я, що не прив’язаний
до жодної місцини.
щасливий я – не ношу
шикарні ряси панотців.
щасливий я, що не залежу
від їжі ситної й комфорту.
щасливий я – не потребу́ю
ані цього, ані того.
щасливий я, що не турбуюся
про те, щоб щось утримати.
щасливий я, що не боюся
втратити нічого.
щасливий я, що володію
нетлінним внутрішнім скарбо́м.
щасливий я, що не боюся
стомитися від практики старанної.
щасливий я – не потураю
егу й лінощам його.
щасливий, що не переймаюся
я браком їжі й сну.
щасливий я, що розпізнав
природний стан свідомості.
щасливий – геть не мушу
нікому догоджати.
щасливий я, що геть не мушу
до чогось готуватися.
щасливий я, що дію
згідно з Дгармою.
щасливий – мене зовсім не турбують
злодії й розбійники.
щасливий я, що не боюся
ні смерті, ні хвороб.
отакої – я весь час щасливий!
радію – є умови
для практики Дгарми.
радію - припинив
недобрі дії.
радію я – звільнився
від гніву та обра́з.
радію – розгубив
і заздрощі й гординю.
радію – наскрізь бачу
омани цього світу.
радію я, прямую
шляхом просвітління.
радію я – заглибився
у спокій рівнозначності.
радію – вже не потребую
жодних іззовні розваг.
радію я і споглядаю
комедії і драми розуму.
отакий щасливий я
повсюди й повсякчас!
щасливий я без страху і надії.
щасливий в сяйві усвідомлення.
щасливий в світлосяйності єства.
щасливий я у просторі
премудрості одвічної.
щасливий я в оголеній реальності.
щасливий в ясності пробудження.
щасливий – розслабляю
свідомості всіх органів чуття.
щасливий – дозволяю
уму самому в со́бі заспокоїтись.
щасливий – даю
думкам саморозчинятися.
щасливий – відпочиваю
в природному стані.
щасливий – медитую
будь-де і повсякчас.
о, так! таке це щастя –
і день і ніч практикувати
благодатну Дгарму.
я пісеньку щасливу цю співаю
із вдячності до мого Лами
і до Трьох Перлин.
очистившися від гріхів,
помру щасливий.
творячи добро,
живу щасливий.
плекаю бодгічітту –
почуваюся щасливим.
я щасливий
з Дгармою.
отаке невпинне щастя
наповнює мене!
ну а ти, мій сину?
як тобі велося?
чи знайшов ти щастя,
що не проминає?
— Я зцілився, – відповів Речунґпа. – Те, що було треба, я отримав. Віднині я хочу тотально практикувати Дгарму й бути біля Вас, мій Ламо. Прошу Вас – дайте мені настанови стосовно наступної стадії практики.
Міларепа посвятив Речунґпу в подальші аспекти вчення. Вони разом медитували в “Шовковій печері”. Добросовістно практикуючи, Речунпа поступово досягнув вищих щаблів Шляху.
