Намо Ґуру! Вчителю слава!
Джєцун Міларепа медитував Магамудру в печері “Орлина фортеця”, що на Багряній Скелі в Долині Перлин. Відчувши сильний голод, Міларепа вирішив зготувати щось поїсти. Та озирнувшися, він угледів, що їжі в нього катма – ні кропиви, ні навіть води, а солі чи борошна й поготів. “Хоч дров назбираю”, – подумав Джєцун.
Він вийшов із печери й заходився збирати хмиз. І враз здійнявся шалений буревій. Пронизливий вітер видув хворост із рук Міларепи і ледь не зірвав із нього хламиду. Коли Міла хапався за своє дрантя, вітер роздував хмиз. Як Міла брався за хмиз, вітруган зносив із нього хламиду. І тут Джєцуна осінило: “Ов-ва! Я практикую святу Дгарму стільки часу, а й досі чіпляюся за своє «я», – подумав він. – Ну який сенс у моєму стяжанні духу, якщо й далі потураю примхам свого его. Та скільки того життя! Хай вітер розкидає галуззя, якщо він так хоче. Хай вітровій втішається моїм одягом, якщо воно йому до вподоби”. Та, виснажений тривалим голодом, з наступним шквалом вітру Міларепа знепритомнів.
Коли він отямився, від бурі й сліду не лишилося. Високо в гіллі тріпотів клапоть його хламиди. Вражений непостійністю всього, сповнений сильного зречення, Міларепа там же, на камені, сів медитувати.
Згодом у небі далеко на сході, там, де долина Дрово, заклубилися лапаті хмари. “Під тими хмарами – храм мого Вчителя, Марпи Тлумача, – подумав Міла. – В цей час він і його мудра дружина навчають моїх ваджрових братів і сестер доктринам Ваджраяни. О якби ж то хоч на мить узріти мого Майстра!“ Туга пройняла Міларепу, на очі йому навернули слоьози, і він заспівав:
Думи про Вас, о Ламо,
серце моє прони́зали.
Послухайте-но, Отче,
цю пісню гольтіпи́.
Ой на сході над долиною
хмари замріяні.
Як слон могутній серед них -
височенний бе́скид,
а ген за ним –
ве́рхи сніжнобілі,
наче із левицями
грається сніжний лев.
У долині там у храмі
трон із каменю стоїть.
Хто на ньому то сидить?
Великий Марпа Тлумач?
Якщо то Ви, мій Учителю,
радість моя лине до Вас.
Мала́ моя наснага,
та прагну бути біля Вас.
Ой тужу за Вами, Майстре,
і що більше медитую,
то більше - серцем до Вас.
Чи Даґмема, Ваша пані,
поруч там із Вами?
Вона ж мені як мати рідна –
я вдячний їй, премудрій,
на все своє життя.
Якщо вона з Вами, мій Ламо,
втішений лину до Вас.
Дорога небезпечна,
та хочу, мамо,
пригорнутися до Вас.
Ой тужу за Вами, Майстре,
і що більше медитую,
то більше лину до Вас.
О, який б я був щасливий
приєднатися до Вас!
Нині Ви дітей своїх духовних
вводите в таїнства Ваджраяни.
Я, нетямущий, мрію послухати Вас.
Розумом я простий,
а прагну слухати Вас.
Ой тужу за Вами, Майстре,
і що більше медитую,
то серце більше співа́.
Може пошепки Ви зараз
даєте учням настанови з Магамудри?
О, який б я був щасливий
приєднатися до Вас.
Заслуг мені бракує,
а мрію про вчення від Вас.
Голота я, не маю що офірувати,
а мрію про посвяту від Вас.
Своє серце-ум у Ваше розчиняю,
і що більше медитую,
то більше в мені
натхнення співа́.
Може нині Ви передаєте
Шість Йоґ Наропи таємничі?
О який б я був щасливий
приєднатися до Вас.
Снаги мені бракує,
втім прагну осягнути
сокровенну суть буття.
Не дуже витривалий я,
та дух плека́ю наче навіже́ний.
Ой мрію про Вас, мій Майстре,
і що більше медитую,
то більше відданість
в серці співа́.
Може зараз там із Вами
із провінцій У і Цанґу
мої сестри ваджрові й брати?
Моє самопізнання невелике,
та я не проти порівняти
їхнє зі своїм.
О мій любий Вчителю,
єство моє палає вірою.
Чому ж тоді ця туга
млосно мене пройняла?
Ламо мій, благаю Вас –
пошліть мені розраду
і ту́гу відверніть.
Згляньтеся над цим галайдою!
Молю – благословіть!
Така глибока тужба за своїм Ламою охопила Міларепу, що він ледь не зомлів від неї під час жертовного співу. Та не встигла пісня завершитись із його вуст, як йому явилося видіння, в якому Джєцун Марпа з’явився на хмарі, в райдужному сяйві верхи на леві.
— Великий Чаклуне, сину мій, чому ти так відчайдушно кличеш мене? – звернувся до нього Марпа. – Чому так переймаєшся? Хіба не маєш ти віри в свого Ламу та Їдама*? Хіба Вісім Вітрів Марноти виють у твоїй печері? Невже страх і журба виснажують тебе? Хіба не присвятився ти служінню Вчителеві й Триратні? Хіба не досягнув ти стану вищого блаженства, в якому достоту очищаєш карму й розвиваєш благодать? Хоч би що було, не сумнівайся, мій сину – ми ніколи не розлучимося. Наполегливо медитуй заради Дгарми во благо всіх істот.
Зворушений видінням, Міларепа спонтанно заспівав у відповідь:
коли бачу Вчителя й чую Його голос, праною втіхи я, жебрак, збагачуюся, в пам’яті зринають вчення мого Майстра, вдячність вибухає піснею в мені. Ламо милосердний, прочувши мою тугу, Ви явилися мені. Вас молю – розвійте тьму невідання і ліні. бути в Дгармі роботящим – це найкраща Вам пожертва. трудність практики долаю – Вам підношу наполегливість свою. дакіням й Дгарми охоронцям свою самотність офірую. Доктрині присвятившися, вірою і правдою буддизмові служу. віддавшись цілковито практиці, своїм всім ближнім допоможу. у недугах терпінням, насамоті в час смерті, від карми злої очищаюсь, яку раніше натворив. зава́ди витривало переносячи, навіть такий, як я, грішний просвітлитись може за одне життя. аби віддячити моєму Вчителю сумлінно медитую, зрікшись марноти. о мій любий Майстре, молю – благословіть!
Утішений, Міла поправив на собі рештки хламиди і, набравши в оберемок дров, подався до свого житла. І як же він був заскочений, угледівши в печері п’ятеро демонів з величезними, як блюдця, очима. Один біс воссідав на Міларепиному сидінні й поважно щось проповідував, двоє чортів слухали його, четвертий готував щось, а п’ятий переглядав Міларепині книги.
“Це прояви місцевих духів, – подумав Міларепа. – Либонь, вони незлюбили мене, адже живу тут досить довго, проте я ніколи не задобрював їх жертвами.” І Міларепа заспівав “Пісню до духів Багряної Скелі”:
Буддам до вподоби
ця гора висока, де моя печера.
У молочних хмарах –
велична Багряна Скеля.
Ріка Цанґ сріблиться внизу,
а між хмарами й рікою
граються орли.
Пахкотінням зіль барвистих
тут п’яніють бджоли.
В гіллі струнких смерек
сміються і плачуть птахи.
На Багряній Скелі
в Перлиновій Долині
вчаться літати дітлахи синиці,
барси розважаються
і танцює рись.
Закоханий у медитацію,
плекаю врожай бодгічітти*.
Спонтанно линуть із серця
мої думи-пісні.
О місцеві духи, демони і боги,
ви друзі Міларепі.
Втамуйтесь нектаром любові
й вертайтесь
до своїх осель.
Натомість же демони хижо втупилися в Міларепу. Двоє рушили до нього, один із них з моторошною гримасою покушував свої вуста, другий клацав гострими зубами. Третій гаспид ззаду Міларепи завив і зловіщо зареготав. Вишкіривши ікла та простягаючи костурбаті пазурі, вони поволі й знавісніло замикали коло.
Бачачи, що стає непереливки, Міларепа почав візуалізувати мандалу гнівного Їдама і промовляти захисну мантру*. Це дещо уповільнило наступ чортів, однак вони не зникали. Тоді, розчуливши в собі велике співчуття, Міларепа заходився проповідувати демонам Дгарму, та вони все одно нікуди не дівалися.
І тут Міларепу осінило: “Завдяки благословінням мого Лами я на досвіді розпізнав неподільність явищ і свідомості. Її справжня природа – недвоїста й порожня: хоч би як і скільки шукати, ніде не знайдеш нічого остаточно само-сущого. Все постає взаємозалежно, а отже й відносно, по-суті ілюзорно, наче вві сні. Нащо ж тоді перейматися та взагалі чогось боятися? Ну й бевзь же я, що намагався навмисно позбутись цих кармічних проявів свого розуму”.
І Міларепа вибухнув піснею “Моя реалізація”:
О Батьку, мій Вчителю, Серце моє!
Ви здолали всіх демонів Ма́ри* -
в пошані Вам вклоняюся,
Марпо Тлумачу.
Я син сніжної левиці.
Мене мати виносила в лоні.
Там в мені зросли
три канали основні.
Немовлям, спав на грудях мами.
Дитям, із нори
споглядав я білий світ.
Муж, живу в засніжених горах.
На горі шалена хуртовина,
а я не маю страху.
Провалля темне і глибоке,
а мені все одно.
Я син білого грифа,
в яйці крила й пір’я зростив.
Немовлям, спав під крилом матусі.
Дитям, із гнізда
споглядав просторий світ.
Дозрівши, я в небо злетів.
Небо ген високе та безмежне,
а я не маю страху.
Шлях стрімкий і карколомний,
а мені все одно.
Я син царівни риб,
у чреві матері мені зросли
очі золоті.
Немовлям, спав під боком мами.
Дитям, плавати навчався.
Дозрівши, поринув я
в широкий океан.
Ятра навколо чатують,
а я не маю страху.
Шторм суворий, величезний,
а мені все одно.
Я син Роду Передачі Каґ’ю,
зріс під серцем матінки моєї.
Дитям, крізь прочинені двері,
ввійшов у загадковий цей світ.
Дгарму юнаком вивчав.
Муж я – йоґін, медитую у печері.
Хоч би що ви,
демони і духи, затівали,
то все – фанта́зми розуму.
Сніжного лева пазурі
не замерзають,
інакше б його не величали
“Цар серед снігів”.
Із неба гриф не падає,
інакше був би то абсурд.
Залізо неможливо розтрощити,
інакше його не кували б ковалі.
Для мене “темні сили” –
вертеп ілюзії.
Якби чорти злякали Міларепу,
його духовний гарт
був би коту під хвіст.
Ви духи гаспидні,
святої Дгарми вороги –
нині в гості я до себе
вас усіх запрошую.
Мені цікаве
ваше різношерсте товариство -
навряд чи з вами нудьгуватиму.
Лишайтесь, гості дорогі!
Не поспішайте ви додому,
переночуйте в мене,
часу ще достатньо
для бесід і розваг!
Нумо, позмагаймося:
моя біла Дгарма
супроти вашої чорної.
Буде цікаво. Подивимось,
хто кращий з нас гравець.
Перш, аніж прийти сюди,
ви поклялись нашкодити мені.
Якщо ви не дотримаєтесь
своєї обітниці –
ганьба вам, лоботряси!
Отож, зіграймо тепер.
І Міларепа спокійно попрямував на демонів. Ті ж затремтіли, як осиковий лист. Завертівшися, немов у воронці води, біси розчинились одне в одного і щезли.
“Це був Вінаяка, вожак гемонів, що творять перешкоди, – подумав Міла. – Оскільки мій Лама благословив мене, темна сила не змогла мені нашкодити.”
Після цієї пригоди Міларепа мав великий поступ у своєму духовному розвиткові.
