Намо Ґуру! Вчителю слава!
Джєцун Міларепа медитував у “Печері Просвітлення”, що поблизу Ракми. Одного дня до нього завітали двоє молодих чабанів. Молодший із них, підліток, запитав у Джєцуна:
— Ламо, чи маєте ви дружину?
— Звісно маю, – відповів Міларепа.
— Хто вона?
— Її звати панна Бодгічітта.
— А вона гарна?
— О, ще й як! Жагуча красуня, – одповів Міларепа.
— А де вона тепер?
— Та от, господарює в хаті всеоснови.
— Яку це таку хату ви маєте на увазі?
— Моє власне тіло.
Старший хлопець процідив крізь зуби:
— Ламо, у вас не всі вдома. Ви не можете вчити нас. Ходімо звідси, – кинув старший вівчар молодшому. Проте молодший, заскочений відповідями Міларепи, продовжив бесіду з ним:
— Ви маєте на увазі, що “всеоснова” – це те, що люди називають то умом, то свідомістю, то душею? А тіло – це її вмістилище?
— Так.
Молодший пастух продовжив розпитувати Міларепу:
— От відомо, що хоча хата належить назагал одній людині, главі родини, втім багато людей можуть у ній бути; зазвичай в одній хаті живе кілька людей. А що стосується душі: чи в тілі є одна душа, а чи їх кілька? Якщо їх у тілі кілька, то як вони там уживаються?
— Хлопчику, а чому б тобі самому не дослідити в собі те, що ти мене питаєш? Потім прийди й повідай мені, що ти угледів у собі, це мені теж цікаво.
— Гаразд, Ламо, я спробую, – пообіцяв пастух і погнав отару до села.
Наступного ранку те хлоп’я повернулося до Міларепи і розповіло йому:
— Ламо, вчора я спробував дослідити в собі, що таке душа, як вона діє і скільки душ є в мені. Я уважно споглядав то в собі. З того, що побачив, я дійшов висновку, що якщо в тілі є “душа”, вона скоріше за все одна. Хоч би чим вона була, вона дивовижна й загадкова. Вона має дивні властивості. Спершу, задля проби, я хотів подіти її кудись зі сфери своєї уваги, проте хоч би як я намагався не звертати на неї увагу, вона нікуди не зникала. Коли ж я пробував робити протилежне – конкретно унаочнити її – вона постійно щезала з моєї уваги. Коли я силувався затримати її, вона не лишалася. Коли ж намагався навмисно відпустити її, припинити відчувати її, вона все одно відчувалася. Я пробував зосередити її навмисно в щось одне визначене, та її неможливо конкретно схопити. Коли я старався узріти її, вона щезала і я нічого не бачив. Коли ж я не дивився на неї, вона давалася взнаки. Я намагався зрозуміти душу, але з таким же успіхом міг би схопити простір. Я подумав “о, вона таки є”, і в ту ж мить вона зникла. Тоді я подумав “ні, її немає”, а вона знову відчулася. Дивовижа та й годі! В процесі цього я зауважив, що хоч би чим “душа” була чи не була, їй притаманні такі риси, як світло, усвідомлення і якась така незбагненність, чи невимовність, яку неможливо схопити в думку чи в слово. Отже я так і не второпав, що воно таке насправді, ця душа. А чи ви знаєте, що воно таке? Якщо так, то поясніть мені.
У відповідь Міларепа заспівав:
Вівчарю добрий,
хоч би скільки ти слухав
пояснень, що таке цукор,
не знатимеш його смаку,
доки сам його не скуштуєш.
Наслухавшись від інших те,
що таке “душа” так звана,
“суть ума”, “свідомості природа”,
самими лиш словами
її не осягнеш.
У випадку найкращому
пояснення спричинять
зблиск розуміння нетривалий,
що аж ніяк не є реалізацією
справжньої природи.
Якщо вважатимеш
той зблиск
за справжнє звершення,
ти не запізнаєш,
що таке насправді та “душа”.
Якщо, натомість,
«зором» усвідомлення
глядітимеш у себе
і продовжиш досліджувати
своє єство старанно,
то достеменно розпізнаєш,
що воно таке.
Тоді на власному досвіді
сам знатимеш
“О так! Оце – воно!”,
хоча й не зможеш іншим людям
достоту висловить
це своє тонке розуміння,
бо неумовну природу
єства недвоїстого
не втиснеш у межі
умовних двоїстих понять.
Допитливий вівчарю,
продовжуй досліджувати
свою істинну природу.
Хлопець попрохав:
— У такому випадку, Ламо, навчіть мене, як “досліджувати свою істинну природу”. Завтра я повернуся і розповім вам про те, що я побачив.
— Почни-но ось із чого, – повідав Міларепа, – спробуй побачити, якого кольору є твоя свідомість. Чи вона біла, червона, жовта, чи яка? Також поспоглядай, яку вона має форму – круглу, продовгувату, чи яку іншу? А також пошукай, де в тілі є вона.
Наступного ранку пастух пригнав овець пастися поблизу Міларепиної печери, а сам почимчикував до Джєцуна.
— Ну, і як воно? – запитав його Міларепа.
Хлопець відповів:
— Я побачив, що свідомість не має реально ні форми, ні кольору. І при цьому вона виразна, ясна, рухлива і непередбачувана. І зовсім несхопна. Я спостеріг, що коли вона асоціюється з очима, то вона бачить; коли асоціюється з вухами, вона чує; з язиком – смакує; з носом – відчуває запахи. А втім, я ніяк не міг відшукати, в якому вона саме місці, хоч і придивлявся та вчувався в кожну цаль свого тіла й намагався відчути її в кожній його частині. При цьому я зауважив, що свідомість впливає на тіло, а тіло – на неї. Наприклад, я відчув, що коли тіло напружується, вона теж напружується. Взагалі свідомість – чи назвімо її «умом» – управляє тілом, та це залежить від стану останнього: коли тіло в доброму стані, свідомість назагал має над ним владу, однак коли тіло зношується і хорує, то в певний момент вона відкидає його, немов відкидаєш камінь, яким почистився після того, як справив нужду. Позаяк свідомість видалася мені такою, що є дуже пристосовна. Разом з тим, мені здається, що тіло вряди-годи бунтує проти влади ума; тертя між тілом і свідомістю викликає страждання, часом настільки, що ум втрачає владу. А вночі під час сну вона взагалі кудись дівається, немов би десь мандрує. Та й взагалі таке враження, що вона весь час дуже зайнята, постійно гарує як бджола. Отаке я побачив у собі і дійшов невтішного висновку: свідомість викликає страждання.
На це Міларепа заспівав:
Послухай-но, захиснику овець.
Тіло залежить від стану свідомості,
Вона ж бо – визначальний чинник.
Свідомість – наче меч двогострий:
Спляча, вона ув’язнює в самсарі,
Пробуджена – звільняє.
Самсара – то море
Страждань і невідання.
Ти хочеш досягнути
Берега Пробудження?
Ти прагнеш втрапити
У чисті землі будд?
Коли так, мій хлопчику,
Тобі вказати шлях я можу,
Який туди провадить,
І як іти ним таким чином,
Аби не зупинятись і не збочити.
Пастух відповів:
— Бігме, Ламо, хочу! Шукаючи свою душу, я й сам запрагнув просвітлення.
— Як тебе звати? – запитав його Міларепа.
— Санґє Джяб, – відповів хлопець.
— Скільки тобі років?
— Оце стукнуло шістнадцять.
Тоді Міларепа навчив пастуха про Притулок і про те, як його практикувати. Потім Джєцун додав:
— Коли повернешся увечері додому, не припиняй промовляти молитву Притулку і водночас споглядай у собі, хто бере Притулок: свідомість чи тіло. Завтра повідай мені, що ти побачив.
Наступного ранку молоденький філософ-пастух прийшов до Міларепи і завзято доповів йому:
— Дорогий Ламо. Вчора, беручи Притулок у Будді, я спостерігав за тим, хто в мені бере Притулок – тіло чи душа-свідомість. Жодне з них! Спершу я споглядав за тілом. Тіло складається зі своїх частин, від голови до пальців ніг. Я запитав себе: “Чи все тіло бере Притулок, а чи окремі його частини?” Ані те, ані інше! Коли душа полишає тіло, то саме по собі це тіло – і цілістне, і окремо своїми частинами – стає бездиха́нне. Тоді воно вже називається “труп”, а труп не може брати Притулок. До того ж, коли труп розклався й потім розчиняється, він перестає бути навіть трупом. А живе тіло – це ж потенційний труп, яке не стає мертвим лише доти, доки в ньому є свідомість-душа. Отже, тіло не бере Притулок у Будді. Тоді я запитав себе: “А чи душа бере Притулок?” Та насправді шукач Притулку не може бути й душею. Бо якщо припустити, що даний момент душі, тобто свідомість даного моменту, яка ось задіяна тепер у цій розмові, є справжньою, а наступна – свідомість наступного моменту – бере Притулок, тоді виходить, що в мене є дві свідомості, які можна умовно назвати “теперішня свідомість” і “наступна свідомість”. Та коли відбувається акт практики Притулку, то на той час і “теперішня” свідомість, і те, що до того було “наступною” свідомостю, вже проминули. Якщо скажете, що, мовляв, Притулок беруть обидві свідомості – тобто свідомості обох моментів, теперішнього і наступного – тоді це означатиме, що свідомість-душа є чимось таким, що не змінюється від миті до миті, а є незрушною як камінь. У такому випадку в усіх наших життях все, що нам треба – це така от “кам’яна” душа-свідомість, яка стало “бере Притулок”, бо сам акт Притулку чудовий і доброчесний. Однак нічого такого я не пам’ятаю зі свого минулого, жодного “незмінного шукача Притулку” в собі, а якби душа-свідомість була незмінна, то я ж мав би це хоч якось пам’ятати, ні? Я не знаю, що станеться в наступному житті чи навіть наступного року. Моя свідомість минулорічна і моя вчорашня вже проминули. Завтрашня свідомість іще не настала. Теперішня свідомість даної миті є така ж плинна і невловима, як і момент, у якому вона перебуває – вона не лишається одна і та сама від миті до миті, а міняється зі зміною миттєвостей: однієї миті в мені – свідомість зору, я бачу певні кольори і форми; наступної блискавичної миті “на сцену” виходить свідомість слуху – я чую певні звуки; потім я про щось думаю – в ту мить у мені виринає свідомість розуму, яка щезає зі зникненням думок і знову блискавично з’являється з появою наступних помислів. Вочевидь свідомість-душа не є незрушна, як камінь; вона плинна, несхопна і загадкова. Майстре, Ви знаєте ці речі. Ви знаєте, що мені треба для того, аби розпізнати своє єство і просвітлитися. Прошу Вас – допоможіть мені!
У відповідь Міларепа заспівав:
Ламо, Марпо Тлумачу,
Ви спізнали порожнечу,
всім серцем молюся до Вас!
Благословіть мене і моїх учнів
звідати істину без-самості!
Поможіть скинути
пута невідання!
Уважно слухай, хлопчику!
Уму властиво
чіплятися за его
й ототожнюватися з “я”.
Якщо проникливо
вдивляєшся у себе, то
не побачиш «самості окремої»,
не знайдеш жодне
само-суще “я” –
ні сліду від нього.
Дивитися в свою свідомість,
розпізнавати
її справжню природу
й усвідомлено в ній бути –
це практика Магамудри.
Якщо зможеш
практикувати Магамудру,
ти побачиш, що насправді
немає що бачити.
Коли навчишся
уважно бачити ніщо, тоді
щось дуже сутністне побачиш.
Віра, бодгічітта й наполегливість –
це підґрунтя шляху Магамудри.
Осмислення закону карми –
спонука того шляху.
До Майстра відданість
й єднання ума свого
з Його просвітленим умом –
основа шляху Магамудри.
Без Вчителя й Його благословіння
не осягнеш цей шлях.
Аби від Майстра отримати
посвя́ти й сокровенне вчення,
насамперед подбати маєш
про надбання блага.
А щоби накопичить благо,
добро творити треба.
Магамудра – не для циніків
і не для лиходіїв.
Аби практикувати Магамудру,
нехай не зупиняють тебе труднощі,
що виникають в практиці –
вони гартують дух.
Аби практикувати Магамудру,
не дріб’язковим треба бути,
а мужнім і уважним повсякчас.
О вівчарю молоденький,
ти здатний на таке?
Якщо здатний - я тебе навчу.
Якщо ні, то не марнуймо часу
в розмовах на цю тему,
бо Магамудра – це практика,
а не порожні теревені.
Спитай себе:
“Чи дійсно хочу йти
цим Шляхом?”
І так роби, як серце каже.
Шукав ти свою душу,
ніде не міг її знайти –
це практика «без-самості особи».
А як запрагнеш запізнати
«без-самістне буття»,
то слідуй при́кладу моєму –
інтенсивно медитуй
дванадцять років.
Тоді направду розпізнаєш
природу істинну того,
що називають «умом»,
«свідомістю», «душею»,
а з нею – і всього буття.
Замислися над цим, мій хлопчику
Пастух заявив Міларепі:
— Майстре, та що тут гадати! Я вже вирішив офірувати Вам своє тіло, мову й ум. Прошу Вас – поможіть мені розпізнати свою істинну природу.
Джєцун подумав: “Гм… подивлюся, чи цей хлопчина справді здатний практикувати”, і промовив до пастуха:
— Спершу молися до Трира́тни, потім уявляй Будду перед своїм носом і цілком зосередься на тому образі.
Міла настановив хлопця про те, як практикувати зосередження, і відіслав його медитувати.
Протягом наступних шести діб від хлопця не було ні слуху, ні духу. На сьомий день його батько прийшов до Міларепи:
— Ламо, мій син цілий тиждень не вертався додому. Я розпитав про нього в інших чабанів. Вони сказали, що він ходив до вас навчатися Дгармі. Де він подівся?
— Востаннє він був тут тиждень тому, – відповів Міларепа.
Згорьований, батько заплакав. Потім люди всім селом заходилися шукати хлопця. Вони знайшли його в глиняній западині – там він сидів з випрямленою спиною і широко розплющеними очима дивився прямо перед собою.
— Ти що тут робиш? – запитали вони його.
— Я медитую, як мене навчив мій Лама, – відповів хлопчина.
— А чому ти цілий тиждень не вертався додому?
— Який тиждень? Ви смішки строїте! Я медитую не більше години, – відповів пастух, та глянувши на небо, він зі здивуванням побачив, що сонце було ближче до сходу, аніж коли він сів медитувати. Ошелешений, він запитав. – Що сталося?
Відтоді батьки хлопчика мали клопіт із ним, бо він майже утратив відчуття часу: кілька діб видавалися йому за один день. Кілька разів він знову зникав на довгий час і його батьки знову здіймали на ноги всю громаду села, аби розшукати свого бідолаху. Врешті-решт вони запитали його, чи не хотів би він жити з Міларепою. Хлопець радісно відповів, що про таке він міг лише мріяти. Тож батьки запасли його харчами й відіслали до Джєцуна.
Міларепа насамперед дав хлопцеві обітниці Притулку і розтлумачив основи Дгарми, зокрема про першочерговість і важливість бодгічітти, а потім передав йому детальне вчення про початкові щаблі практики Магамудри. Старанно практикуючи Джєцунові настанови, юнак поступово досяг добрих прозрінь від медитації, і це втішило Міларепу. Аби уточнити хлопцеві певні аспекти процесу самопізнання, Міла заспівав:
Вклоняюся до Ваших, Марпо, ніг!
Як Дгарму «практикуєш»
на словах лише,
розводячи баля́си про духовне,
ти можеш справити
на когось враження.
Коли ж приходить час
полишити це тіло,
невтілені у практику теорії
не допоможуть мудрія́м.Хто сяйво сутності ума
ще за життя не розпізнав,
той і в час смерті
і згодом в потойбіччі
цю світлосяйність
теж не розпізнає, і змарнує
шанс пробудження,
як марнував його ще за життя.Невпинно сяє чисте світло
нашої свідомості;
а в тих, хто це не бачить,
воно вкрите
нашаруваннями невідання.
Можливість звільнення в час смерті
втече – як в’юн між пальцями –
між сумнівами й неуважністю.Все життя ти можеш присвятити
вивченню наук і філософії,
але якщо знання теоретичні
не втілено в роботі над собою,
в час смерті вони не допоможуть,
а геть розчиняться
разом з концепційним розумом.Від тривалих медитацій
деякі йоґіни набувають
відносного прозріння і вважають,
що то глибинна мудрість
справжнього єства.Та коли в час смерті
сяє ясне світло сутності єства,
ті йоґіни в ту блискавичну мить
не здатні поєднати
світло “сина”, звичайної свідомості,
зі світлом “матері”, одвічної основи.В бардо* посмертному,
як доти й у бардо життя,
не розпізнавши світло усвідомлення,
не вживши
миттєвий шанс пробудження,
продовжують блукати
лабіринтом ілюзорності.Сину, вівчарю дбайливий,
уважно слухай!
Коли у медитації шаматха*
своє відпружиш тіло,
увагу, як струну, натягнеш ти як слід,
а психіку всотає зосередження,
думки та ум щезають тимчасово;
тоді ти звідаєш
момент неконцепційності,
та це – лиш поверховий
рівень зосередження.Не застрягай у спокої приємному,
бо це лише початок практики;
уважну медитацію підтримуй:
стабілізуй та увира́знюй
увагу споглядання й зосередження,
щаблі шаматхи переходячи.
Тоді ти з часом звідаєш
світло самоусвідомлення.Воно яскраве, наче світоч,
прозоре й чисте, як роса на квітці,
просторе – немов би дивишся
в безмежжя неба, що без хмар.
Ця порожнеча сутності
несхопна й невимовна,
але водночас і чітка́, ясна і ви́разна.На цьому ти не зупиняйся!
Це розпізнання порожнечі
є наслідком зусиль
у медитації віпаш’яна*,
одначе й це іще не є
необумовлена спонтанна
присутність усвідомлення,
властива справжній Магамудрі.З таким підґрунтям досвіду
молись і далі
до Майстра й до Трира́тни,
плекай священну бодгічітту,
й долаючи щаблі медитації
ясніше проникай
в осяйність розпізна́ння
порожньо невимовного єства.Обов’язково зрощуй бодгічітту
і медитуй ту істину,
що всі були твоїми матерями.
Вони дали тобі життя,
вони за тебе дбали.
Тепер вони страждають у самсарі.
Пробуджуй в серці співчутливість
і чітко розумій: “я маю їм допомогти!”Закарбуй собі в умі:
«Магамудру неможливо осягнути
без бодгічітти в серці
й без відданості Майстрові.
А з бодгічіттою
і з любов’ю до Вчителя
легко звершу Магамудру –
вона є суть Пробудження».На шляху Магамудри
ні на чому не фіксуєшся,
і разом з тим – ясно бачиш все.
Тоді й побачиш,
наскільки приспаним
був твій глибинний зір.
Тоді побачиш,
наскільки марними
були твої страхи й надії.Нікуди не прямуючи, прибудеш
у царство буддове Пробудження.
Не видивляючись нічого,
узрієш голу дійсність.
Без комплексів і надуманості
діятимеш спонтанно.
Мій добрий сину,
пам’ятай про це.
Після цього Міларепа цілковито посвятив хлопця і дав йому детальніші настанови згідно з його рівнем. Наполегливо практикуючи їх, той пастух досягнув вищої реалізації. Його прозвали Репа Санґє Джяб. Він став одним із найближчих учнів Міларепи.
