Намо Ґуру! Вчителю слава!
Слава про Міларепу швидко зростала. Всі говорили про те, як він приборкав хижих демонів між Н’янанґом і горою Лапчі. Багато хто в Н’янанґу стали його благодійниками, дехто з них почали навчатися в нього Дгармі.
Жителі Н’янанґу наполегливо вмовляли Міларепу, аби він пожив серед них. Зрештою Джєцун пристав на їхні прохання й тимчасово оселився в домі своєї учениці Шендормо. Проте не сплило багато часу, як Міларепа вкрай засмутився через те, що переважна більшість поселян дбали лише за матеріальну сторону життя, а на практику Дгарми в них, мовляв, «не лишалося ні часу, ні сил”. Невдоволений цим, Джецун дав знати благодійникам, що він повертається на Лапчі.
Почувши це, селяни не на жарт сполошилися:
— Ламо! Залишіться в нас хоч би на зиму! Демони там ніде не дінуться, Ви дасте їм раду пізніше. Навесні все буде готове для Вашої мандрівки на Лапчі.
Сільський учитель Шак’я Ґуна, Шендормо і ґаздиня Вурмо заголосили:
— Джєцуне! Майте ж голову на плечах! Зима ж настає! Зима на височенній Лапчі – не жарти! Ви там загинете! Лишіться в нас до весни!
Міларепа відповів:
— Я практик ордену Каґ’ю, нащадок духовного Роду Тілопи, Наропи й Марпи. Йоґіни нашого ордену не бояться труднощів, а перешкоди застосовують для тренування в Дгармі. Мені не страшні мороз і сніжні бурі на Лапчі. Я можу там загинути? Та я швидше беркицьнуся тут у вашому поселенні від розпачу, коли бачу, як ви служите мамоні й відкладаєте суттєву – духовну – роботу на так зване «потім».
До того ж, – додав Міларепа, – мій Лама Марпа наказав мені медитувати в пустельних гірських місцях.
Тоді жителі Н’янанґу хутко назбирали Міларепі чималу купу харчів для зимування на Лапчі. Джєцун пообіцяв їм, що він завжди радо прийматиме тих, хто прийде навчатися Дгармі.
Вчитель Шак’я Ґуна, Шендормо й четверо інших учнів навантажили на себе провізії для Джєцуна й пішли провести його. Перетнувши гірський перевал, вони дібралися до плато. Там Міларепа подякував їм за допомогу. Зі всієї маси харчів, що йому наготували, він узяв лише трохи борошна, трохи рису, шматок м’яса і трішки масла, сказав усім “до побачення” й подався до “Печери приборкання демонів”.
По дорозі додому шестеро учнів Міларепи попали в страшну заметіль. Віхола нагрянула така шалена, що вони не бачили й за крок від себе і мусили пробиратися навпомацки, та так тяжко, що ледь не пропали в тій хуртовині. До поселення вони, напівживі, допленталися пізньої ночі.
Такої лютої заметілі не пам’ятали навіть старожили. Сніг падав безперестанку протягом вісімнадцяти діб. Всі шляхи зв’язку між Н’янанґом, що з одного боку Лапчі, і Дріном з другого боку було цілком заблоковано на шість місяців. Учні й благодійники Міларепи дійшли висновку, що Джєцун загинув від голоду й холоду серед тих снігів, як вони того й боялися. Горюючи за ним, вони влаштували ритуальну три́зну на вшанування Міларепи.
В квітні місяці частина снігу розтанула і вже можна було пересуватися в горах. Міларепині учні, взувшися в снігоступи та прихопивши з собою сокири й за́ступи, подалися шукати труп Джєцуна.
Зійшовши на гірський перевал, вони зупинилися перепочити. Звіддаля вони вгледіли сніжного барса – хижак виліз на скелю, позирнув на них і, позіхаючи, потягнувся всим тілом. Вони пасли барса очима, доки той не зник. Стривожені, учні скрушно загомоніли:
— Скоріше за все той хижак уже поласував трупом Джєцуна.
— Ех, тепер ми навряд чи знайдемо тіло нашого Лами!
— Та хто зна, може там лишилися хоч би клапті його хламиди, чи рештки волосся або кісток? Хоч щось, що було б нам у згадку про нього.
Понурі, дехто й не ховаючи сліз, учні рушили далі в напрямку “Печери приборкання демонів”. Неподалік від скелі, де був барс, вони вгледіли на снігу його сліди, а далі – таку чудасію: в певному місці барсові сліди змінилися на людські. Учні здивувалися: “Чи в нас усіх гарячка і ми колективно маримо, а чи це витівки місцевих духів?” (Пізніше стежку, на якій вони бачили ті сліди, було названо “барсовий плай”). Збентежені, вони підкралися до печери й почули, як Міла в ній співає. Мов громом прибиті, вони наблизилися до входу й почули з печери Міларепин голос:
— От лайдаки! Ви кілька годин тому зійшли на перевал. Чому ж так довго швендяли сюди? Якби я знав, що ви повзтимете як слимаки, то зготував би їжу пізніше. А так вона вже охолола. Що ви там стали як вкопані?! Ану гайда сюди!
Учні заволали від радості й кинулися до печери. Вони й кланялися Джєцунові, й обіймали його, і плакали щасливі, й не знали, вірити своїм очам, чи ні.
— Джєцуне! – наввипередки закидали вони його питаннями. – Невже якісь відчайдухи-мисливці надибали тут на Вас і дали Вам їжу? А чи Ви знайшли якусь падаль і харчувалися нею? Як Ви спромоглися вижити стільки часу серед цих шалених снігів і лютого морозу? Минуло ж півроку!
— Вгамуйтеся, люди добрі. Тепер час на вечерю, а не на балачки, – відповів Міларепа і поставив перед ними коржі, спечені з борошна, зварений рис і м’ясо – ті самі борошно, рис і м’ясо, які Міларепа взяв від них півроку тому.
— Джєцуне, – запитав учитель Шак’я Ґуна, – а як Ви знали, що ми йдемо до Вас?
— Я виліз на скелю і звідти угледів де ви вештаєтеся, – відповів Міларепа.
— А ми Вас не бачили, там був лише барс на тій скелі.
— Так то ж я й був, – зізнався Міларепа. – Йоґін, який цілком опанував свою прану-свідомість*, водночас опановує в собі й сутність усіх чотирьох елементів*. Такий адепт може перетворитися на що завгодно. Я показав вам дещицю своєї сили, бо ви – віддані й здібні мої учні. Однак не кажіть нікому про те, що ви бачили!
Шендормо звернулася до Міларепи:
— Ламо, Ваше лице й усе тіло аж сяють ще більшим здоров’ям, ніж минулого року. Всі шляхи з усіх боків гори було цілком заблоковано. Ніхто не міг дістатися сюди протягом шести місяців. Той мізер їжі, який Ви взяли з собою півроку тому, Ви зготували тепер, аби зустріти нас. Що Ви їли весь цей час?
— Більшість часу я був у стані самадгі, тому не потребував їжі, – відповів Міларепа. – В календарні тантричні свята дакіні офірували мені їжу з їхніх ритуальних зібрань. Час-од-часу я їв трохи сухого борошна на кінчику ложки, як це зробив учора й кілька днів тому. Наприкінці місяця Коня я мав видіння, в якому ви, мої учні, оточили мене й офірували мені так багато різних яств і напоїв, я думав що лопну і кілька днів по тому взагалі не відчував голоду. До речі, що ви робили наприкінці місяця Коня?
Учні заходилися рахувати назад місяці та дні й згадали, що саме в той час вони, вважаючи, що Джєцун преставився, справляли ритуальну учту в пам’ять про нього.
Учні попрохали Міларепу, щоб він повернувся з ними до Н’янанґу, та Джєцун відмовив їм:
— Мені тут добре. Тут медитація глибшає. Вертайтеся без мене.
— Джєцуне, якщо Ви не повернетеся з нами, односельчани четвертують нас за те, що ми полишили Вас.
— Якщо Ви не підете з нами по-доброму, – додала ґаздиня Вурмо, – ми зв’яжемо Вас в оберемок і понесемо з собою. Або так і сидітимемо тут з Вами, доки не простягнемо ноги.
Таким чином вони вмовили Міларепу піти з ними до поселення.
Наступного ранку вони рушили назад до Н’янанґу. Шендормо гайнула поперед усіх, аби першою принести поселянам добру вістку.
Біля Н’янанґу Міла та його учні зійшли на пласку скелю, на якій селяни зазвичай молотили зерно. На той час великий гурт чоловіків і жінок, дорослих і дітей, молодих і старих, зібрався чекаючи на Джєцуна. Всі кинулися до Міларепи, кланялися йому, торкалися його, гомоніли, плакали від радості й засипали його питаннями.
У відповідь Міла, обпершися на свій посох, заспівав усім пісню “Туммо і заметіль”:
Добродії!
Ви питаєте, як мені булося.
Тож слухайте, заспіваю вам.На схилі року Тигра
відчув я зречення велике
й подався на Лапчі.
Земля і небо наче
змовилися між собою
й уклали угоду з крижаним вітром,
що ріже шкіру.
Ріки вийшли з берегів і збожеволіли,
чорні хмари запруднили все небо,
cузір’я затремтіли,
Чумацький Шлях
на палю настромили,
все довкола – у густу імлу.
У тому мороці – скажений ураган:
шалений сніг невпинно падав
два-три тижні,
такими клаптями густими,
наче торби шерсті,
він розлітався, мов пташині зграї,
розлючений,
як потривожений рій бджіл,
немов бавовна – білий-білий.
Ця заметіль
всі знані межі перевершила:
товстим покровом
гори вкрила,
малі дерева поховала,
зігнула всі високі
й торкнулася самого неба.
І темні гори стали білі,
замерзли всі ріки та озера,
зрівнялися і гори і долини,
стало все пласке, як плато.
Снігу було так багато, що навіть
гарпії не могли коїти свої каверзи.
Дикі звірі конали з лютого холоду.
Худоба насмерть замерзала,
від своїх хазяїв відірвана в горах.
Птахи не знали куди подітися,
щурі та ховрахи під землю ховалися.Під час хуртовини й після неї
я був насамоті лише в ось цій
накидці із бавовни.
На горі Лапчі несамовита буря
змагалася зі мною,
я боровся з нею,
віхола на мене безупину падала,
сніг танув на мені.
Холодній знавіснілій бурі
я протиставив
сильне зосередження,
опанування в собі прани
й практику вогня туммо.Завзятою медитацією
я загнуздав потоки енергій у собі
і втихомирив шалені вітри назовні.
Голяка́ в нещадний мороз,
у тонкій цій накидці,
від жару я зіпрів.Боротьба була не в жарт –
як битва велетнів і саблезубих тигрів.
Я, Міларепа, переміг
і приклад показав усім йоґінам.
Я на ділі доказав
що значить загнуздати
течію прани в тонких каналах,
секреції есенції
і вогонь туммо зсередини.Уважно споглядаючи
гру свідомості “всередині”
з її проявами “зовні”,
я приструнив динаміку ума:
холодні й теплі енергії всоталися
в центральний канал мудрості –
там прана розчинилась
і стабільні стали краплі сутності.
Тож заметіль змирилась
і буревій утратив потугу.
Навіть зграї демонічні
не могли би здолати йоґіна,
який опанував свою психіку
і її проекції-прояви.Син славної традиції Каґ’ю,
яка від Ваджрадгари і Тілопи,
я практик Магамудри
і Шести Йоґ Наропи.
Я репа у накидці з бавовни,
навіть у лютий холод
не ношу ні хутра, ні шерсті.
Син могутнього Марпи,
я воїн духу – не тікаю
від перешкод і труднощів.
Нащадок сніжної левиці,
полюбляю височенні гори.
Життєві іспити для мене –
це шліфування духу, гарт свідомості,
що спонукає до інтенсивності
наполегливого досконалення.
Всі труднощі та перешкоди
перетворюю на паливо вогню
невтомної роботи над собою.Якщо ви мені вірите,
послухайте моє пророцтво,
що визріло з мого подвижництва:
Устна Традиція – Каґ’ю –
розквітне і зродить
багато адептів реалізованих.
Вона буде знана як
“Традиція Практики”,
бо в ній нагальна практика
важливіша за велемовні теорії.
Вона долине в усі кінці світу.
Нащадків нашого звичаю
буде сила-силенна.Отже, люди добрі, ви мене питали
як я почуваюся. Вам відповідаю –
я дуже добре почуваюся.
А як ваші справи, ласкаві благода́рі?
Ви в доброму гуморі й здоров’ї?
Наснажені піснею Джєцуна, селяни заспівали й затанцювали на радощах, і Міларепа приєднався до їхніх веселощів. Танцюючи з ними, він позалишав на кам’яній скелі, немов на м’якій глині, вм’ятини від своїх ступнів і рук. Центр пласкої скелі, де танцював Міларепа, осів і вигнувся, після чого скелю ту назвали «Снігоступ».
Потім селяни разом із Джєцуном повернулися до Н’янанґу. Його шанувальниця Лексебум защебетала до Джєцуна:
— Ламо, Ви навіть не уявляєте, як ми раді знову бачити Вас! Ах, як же Ви гарно виглядаєте! Чи це тому, що чарівні дакіні прислуговували Вам у тій печері та вдовольняли всі Ваші потреби, га?
У відповідь Міларепа заспівав:
Мій Ламо Марпо,
Низько Вам вклоняюся!
Дакіні дають натхнення
Й омивають благостями.
Нектар сама́ї –
Найкращий напій.
Щира жертовність тамує голод.
Так накопичуєш благодать.В природі істинній свідомості
Немає жодної “самості”.
Вона порожня,
Як порожнеча атома.
Той, хто бачить, і те, що бачиться
Взаємно розчиняються
В просто́ре усвідомлення –
Такий справді вищий Погляд.В оголеному усвідомленні,
Яке відкрите, наче простір,
Немає щаблів і жодних фіксацій.
Той, хто медитує
І те, що медитується
Взаємно розчиняються
В просто́ре усвідомлення –
Така справді добра медитація.В одвічно виразній присутності
Все є частиною ума-свідомості,
Нема першопричини,
Все взаємно є залежним.
Той, хто діє і те, що діється
Взаємно розчиняються
В просто́ре усвідомлення –
Така справді спонтанна дія.У світлі усвідомлення ясного
Думки́ в одвічну мудрість плавляться.
Тоді ніщо не викликає
Ні страху, ні надії.
Обітниці й той, хто їх бере на себе
Взаємно розчиняються
В просторе усвідомлення –
Така справді сильна дисципліна.Усвідомлення осяйної
Відкритої свідомості – це
Наша буддова природа.
В ній бодгічітта саморозкривається.
Той, хто любить і те, що любиться
Взаємно розчиняються
В просторе усвідомлення –
Така справді справжня Дгарма.Сніг на Лапчі закрив мене
У гірських хоромах.
Так, Лексебуме – в тім інтимі
Чарівні дакіні давали мені поживу
Й більше того!
А вода джерельна
Була найкращим нам вином.Усе у йоґінів – спонтанно і природно.
Мої комори вщент наповнені
Без жодних заготівель.
Навіщо там варити пиво,
Якщо п’янієш від джерельної води.
Навіщо орати землю,
Якщо вдовольняєшся кропивою.
Навіщо будувати хати,
Якщо достатня в скелі є печера.
Навіщо розваги і дійства ззовні,
Як споглядаєш містерії ума.Вдивляючися в себе,
Бачу все, що діється у світі.
Щасливий на низькому сидінні,
Сягаю вище царського трону.
З відданості до свого Лами
Благословінням омиваюся.
У спочутті до всіх істот
Омиваю серце нектаром любові.
Зрікаючися тліну й суєти,
Багатію шляхом незміренним.
А тіло, цей фантом… ха!
Воно однак не вічне.Будьте щасливі,
Мої доброчинці!
— Джєцуне, – звернувся до нього вчитель Шак’я Ґуна, – повідайте нам дещо з того, що Ви мислили в печері й що Ви там медитували.
На це Міларепа заспівав “Шести-аспектний досвід медитації”:
мій Майстре Марпо Тлумачу,
вклоняюсь Вам доземно!
ласкаві благодійники!
обітниця між нами
спричинила це зібрання.
моя відповідь на ваше питання
хай буде вшануванням
зустрічі цієї.
я зрікся цього світу,
подався на Лапчі
й у печері оселився.
шість місяців там медитував,
шість місяців там глибилось
моє прозріння.
ось крихта з того,
чого я там зазнав.
хіба простір
не безперешкодний?
хіба зорі
можна полічити?
хіба гора
на місці не встоїть?
хіба океан
міліє й висихає?
хіба плавець
потре́бує моста?
хіба веселку
можна в руки взяти?
такі шість зовнішніх метафор.
розуміння не глибоке,
якщо воно не цілістне.
медитація не глибока,
в якій – сонливість або збудження.
поведінка не глибока,
в якій прийняття-відкидання.
йоґа не глибока,
якщо в ній неопановані думки.
обмежена думками
мудрість не глибока.
будда не цілком пробуджений,
в якому є народження і смерть.
такі внутрішніх шість хиб.
ти піддаєшся злості?
собі торуєш шлях у пекло.
піддаєшся скнарності?
собі готуєш долю ненаситних духів.
піддаєшся глупості?
готуєш собі долю звірів.
бажанням? людську долю.
заздрості? долю півбогів.
зверхності? тимчасові небеса богів.
такі шість самсарних обумовлень.
жертовність до мудрого Майстра,
бодгічітта, дисципліна, зречення,
старанність, вірна медитація –
такі для звільнення шість засобів.
вічності сфера – мудрість одвічна.
сфера усвідомлення – недвоїста.
сфера прозріння – без світлотіні.
сфера Дгарми – як простір.
сфера есенції – не розпорошена.
а сфера глибокого досвіду –
цілістна й невпинна.
такі є сутністних шість сфер.
шість тантричних насолод:
коли прана розчиняється
в центральному каналі;
коли вогонь туммо
всередині палає;
коли біла бодгічітта*
пла́виться й стікає;
коли чиститься енергія
в вогні туммо.
коли краплі біла та червона
посередині єднаються;
коли есенція
насичує блаженством,
з тіла не втрачаючись.
аби цікавість вашу вдовольнити,
я наспівав вам шість аспектів
свого досвідчення в медитації.
хай живить вас нектар цієї пісні
і спонука́ практикувати Дгарму.
— О, Джєцуне! – заголосила в захваті Шендормо, – Дорогий наш Ламо! Ви втілення всіх Будд! О, який це привілей служити Вам і навчатися у Вас! О, як же нам пощастило! А ті, хто не вірять у Вас, то просто йолопи, дурніші за звірів!
— Ну що ви таке верзете, благодійнице, – відповів Міларепа. – Має хтось віру в мене чи ні, не важливо. А знаєте ви, що справді важливе? Рідкісна нагода дорогоцінного людського життя в людському тілі, з людським розумом, у час і в місці, де є Дгарма – ось що воістину важливе! А знаєте, хто дурніші за звірів? Ті, хто, маючи цей надзвичайний шанс, не застосовують його для пробудження духу і для розвитку. От ви, пані благодійнице – чи ви вживаєте цю рідкісну нагоду, не лише на словах і не лише в моїй присутності?
І Міла заспівав “Про глупоту”:
Мій Ламо, Вам низький уклін!
Хіба то не є глупо – грішити
Захланно й збайдужіло
В той час, як Дгарма є доступна?Хіба то не є глупо – гайнувати
Своє людське життя,
Таке коротке і дорогоцінне?Хіба то не безглуздя – ув’язнювати
Себе в містах,
Де норми суперечать Дгармі?Хіба то не є глупо – сваритися
З рідними і близькими своїми?
Вони можуть будь-якої миті
Полишити цей світ.Хіба то не є глупо – дуритися
Плітка́ми, які всього лише
Порожнєє відлуння порожнечі?Хіба то не безглуздя – гатити
Життя в пащеку бога війни
На абсурдних бійнях цього світу?Хіба то не є глупо – перейматися
На смертному ложі
Думками про справи незавершені?Хіба то не є глупо – накопичувать
Майно, яке з собою не прихопиш
На той світ?Хіба то не безглуздя – наряджатись
Як чепурна лялька, що всередині
Набита нечистотами?Хіба не є глупо – черствіти серцем
Та занехаювать нектар
Духовних настанов?Розумний той, хто
В натовпі й насамоті
Невпинно Дгарму практикує.
Благодійники загомоніли наввипередки:
— Джєцуне, Ваші пісні – це ого-го! – висловився один.
— На жаль, більшість із нас не здатні практикувати Дгарму так самовіддано, як це робите Ви. Ну, так нам здається, – повідав другий.
— Еге ж, ми можемо лише намагатися уникати глупоти, про яку Ви щойно заспівали, – підхопив третій.
— А які ж ми були б щасливі, якби Ви осіли тут серед нас, – заторочив четвертий.
— Ми забезпечували б Вас геть усім. Ви могли б стати найзаможнішим і найзнатнішим Ламою в цих краях, – додав п’ятий.
— Авжеж, служити Вам і регулярно отримувати від Вас вчення Дгарми – ото була би втіха нам усім. На благо всіх істот, – прорік шостий.
Міларепа відповів:
— Згідно з настанов мого Лами, я медитую в природних скитах у горах. Серед вас я можу бути короткий час, однак ніколи не осяду назавжди в жодному місті чи селі. Якби я тут довго з вами жив, то ваша відданість і віра згодом перетворилися б на свою протилежність.
І Міла заспівав “Мінлива людська природа”:
Низький уклін Вам,
Марпо Тлумачу.
Спочатку добра дружба,
коли в гості один до одного.
Згодом, під одним дахом живучи –
очікування, невдоволення.
Надії та розчарування –
мінлива людська природа!
Спочатку добра мова.
Згодом, у життєвій метушні –
нарікання, наговори.
Пастки слів і непорозумінь –
мінлива людська природа!
Спочатку – від Майстра обітниця,
таке натхнення!
Згодом, у праці над собою –
перешкоди, втома.
Обіцянки і їхнє недотримання –
мінлива людська природа!
Спочатку віра в Майстра
і гордість за свою школу.
Згодом, у громаді обтираючись –
осуд, упередженість –
мінлива людська природа!
Спочатку щирий намір
допомоги своїм ближнім.
Згодом, серед веремії справ –
труднощі, розчарування.
Їсти їжу, мертвим офіровану –
мінлива людська природа!
Спочатку бажання
жити в добробуті.
Згодом, боротьба
за місце під сонцем –
прив’яза́ння, невдоволення.
У печерах йоґи чують
волання духів ненаситних!
Я, послідовник Будди,
зрікся цих оман.
Полишивши суєтні ігри,
йду медитувати в гори.
О благода́рі, ваші спроби
добро творити
й накопичувати благо
дарма́ не пропадуть, вони чудові.
Служити Вчителеві – гідна справа.
Хай у вас все буде добре.
Хай ми всі зустрінемося знову.
Не гайте часу, друзі!
Практикуйте Дгарму!
Поселяни загомоніли в один голос:
— Джєцуне, ми завжди будемо раді Вам і Вашим настановам. Можливо це ми вже обридли Вам, ну то таке… Хоч би скільки ми вмовляли Вас лишитися тут назавжди, Вас завжди тягне, мов сніжного барса, до засніжених гір. Та ми не полишаємо надії, що Ви принаймні час од часу відвідуватимете нас. Ми завжди чекатимемо Вас.
З глибокою пошаною селяни піднесли Міларепі багато дарів. Міла сердечно подякував їм, однак нічого не взяв із собою, а отак лише зі своїм посохом у руці й у бавовняній накидці подався назад до печер на засніженій горі Лапчі.
