4. Міла Про Себе

Намо Ґуру! Вчителю слава!
Намедитувавшись на Лапчі, Джєцун Міларепа помандрував до місцевості Н’єкха, що в князівстві Цанґ. Забрівши до людського поселення, Міла звернувся до місцевих жителів:
— Ми, йоґіни, маємо обітницю прохати подаяння біля «перших дверей». Хтось із вас подайте милостиню.
— Я дам тобі сушену рибу, – сказав один поселянин.
— Я не їм плоті забитих істот, – відповів Джєцун.
— О, ви подивіться на нього! Він не їсть «плоті забитих істот»! Ну так «плоті незабитих істот» я не маю! – відрізав чоловік і пішов геть, Міларепа ж лишився стояти на тому місці. За якийсь час той чолов’яга повернувся з мискою сухарів замурзаних у сметані та простягнув її Джєцунові.
— На, йоґіне.
Міла просто подякував тому ґазді і з’їв офіровану їжу. Як він уже зібрався йти собі далі, присутній там монах звернувся до Джєцуна:
— Слухай, чоловіче, невже ти не знаєш жодних молитов присвяти чи благовістя, які гоже було б промовити отримавши даровану тобі їжу. Чого ти корчиш із себе йоґіна, якщо не знаєш навіть як молитися? Ну а це шма́ття, яким ти оперізав своє голе тіло, що воно таке? Невже ти не спроможний роздобути собі кожуха чи принаймні якусь сорочину? Звідки ти, голото? І куди оце ти мандруєш босоніж холодними горами? Якщо, біда́ку, можеш заспівати, дай відповідь у пісні.

І Міларепа заспівав:

О, Ламо істинний,
  Саме лиш пам'ятання Вас
Дає натхнення.
  Ревно Вас молю – 
   Благословіть усіх присутніх!

Я йду з гори Лапчі,
  Яка біля Н'янанґу.
Куди іду? Хто його знає –
  Не маю жодних планів.

Багатство тлінне 
  Я ніколи не збирав.
Я зрікся всього –
  Самсара ставить пастки, 
   Але мене не зловить.
 
Як мені їжу офірують,
   Чиню ось так:
В відносності палаці
  Є тіло елементів ілюзорне.
У ньому елементи і канали,
  Енергії й есенцій краплі 
В уяві перетворюю на божество,
  Яке від них залежить.
Усе, що поїдаю,
  Я трансформую на нектар-офіру.
З ротів божеств – 
  Проміння світла, язики, 
Що ними нектар смакують. 
  Таке причастя від офіри.

Коли присвячую я їжу,
  Роблю наступне:
Як відображення дзеркальне – 
  Проявне, втім несубстанційне, –
Так божество 
  Пожертву робить божествам.
     Реальність грає в ігри дійсності.
Рівнозначним благовістям запечатую    
  Свободи стан, 
    Що вільний від концепцій.

Коли не жебраю 
  В людських поселеннях
І без людської їжі виживаю,
  В горах безлюдних жи́влюся
Кропивою й зіллям.
  У цій йозі їдження
Нема різниці – страви людей
 І дикі трави стають
Односмаковим нектаром
  Офіри божествам.

Проте найбільше часу
  Їжу зосередження вживаю –
Йоґа їдження й присвяти
 Із мудрістю неототожнення єднається
  І розчиняється у світлі 
Просторої природи усвідомлення.
 Такий бенкет моєї практики таємної.

А зараз поясню́ вам 
  Вигляд свій і стиль вбрання:
Згідно з умовностями цього світу
  Я прикриваю тіло рясою.
Зі стилем Переможців згідно,
  Кутаюсь в тепло блаженства
   Мудрості одвічної. 

Я ящірка –
   Зелена моя шкіра і порепана.
Я мавпа –
  Волосся попелясто-сиве.

Я гусінь – 
 Тіло зморшками взялося.
Я немовля,
  Якому і на думку не спаде
     Ховати свої чресла.

Я птах небесний – 
  Не сію і не жну.
Я багатій – 
  Тішуся багатством духу.
 
Я галайда зголоднілий –
  На потім їжу не лишаю.
Я з’їхав розумом –
  Не знаю куди йти й що діяти.

Правдивий любомудр –
  Ціную життя всього сущого.
Я божевільний –
  Вільний від суспільних норм.

Я справжній Лама –
  Знаю як передавати Дгарму.
Я сніжний барс –
  Самотньо вештаюсь горами.

Я у норі ховрах.
  Йоґін у печері.
Я дикий лис 
  В гірських ущелинах.

Стяжатель духу я –
  Аскезу практикую.
Я птах-ґаруда –
  У безмежжі неба.

Такий мій одяг
  І стиль практики. 

А тепер я заспіваю 
  Про мою йоґу.
Ви ж казали: «Заспівай!»
  Щось я вам белько́чу;
Вірити цьому чи ні – 
  То ваша справа.

Полишивши вітчизну,
  Я в горах безлюдних 
Віддався медитації.
  Сіро́ма, я звідав насолоду
Спокою душевного,
  Що вільний від замі́шання.
Осяйна насолода ця – 
  Моє духовне надбання́!

Полишивши свій вітчий дім,
   Медитую у гірських печерах –
Там стіни малювать не треба 
  Чи дах латати.
Голо́та, я звідав насолоду –
  Фортецю медитації вели́чну.
Осяйна насолода ця –
 Моє духовне надбання́!

Полишивши лани́ родинні,
  Обробляю ни́ву свого розуму.
Сіро́ма, я звідав насолоду
  Роботи над собою –
Орав свій дух невтомно 
  І виплекав рясні жнива
Любові й співчуття.
  Осяйна насолода ця –
   Моє духовне надбання́!

Жона – це, зрештою, журба,
  Тому я неодружений.
Натомість возз'єднався 
  Зі світлом усвідомлення.
Голо́та, я звідав насолоду
 Єднання методу і мудрості,
  Любов природних станів сутності.
Осяйна насолода ця –
  Моє духовне надбання!

Подалі від суєт 
  Людських збіговиськ,
Я дбав уважно за дитям
  Поступових станів 
Усвідомлення ума.
  Сірома, я звідав насолоду
Правильного догляду –
  Оте дитя я виростив
В розкішну порожнечу дгармака́ї,
  Що вільна
Від концепцій і бажань.
  Осяйна насолода ця – 
   Моє духовне надбання!

Ніколи не копичив 
   Я цьогосвітнього майна.
Натомість покладаюсь 
  На багатство Дгарми,
Яка мій дух викохує.
  Голота, я звідав насолоду  
Скарбів духовних надбання́. 
  Осяйна насолода ця – 
   Моя реальна спадщина! 

Таку я радість віднайшов
  В єстві своєму.
Якщо мені повірили – 
  Робіть так само.
Це пісня вам була
  Про йоґу жебрака.

Всі присутні, вражені, вклонилися Міларепі й заходилися розпитувати його:
— Майстре йоґів, хто Ви? Звідкіля Ви родом? Як називається Ваш монастир? Хто Ваш Лама? Як Вас звати? Куди Ви подорожуєте?

У відповідь Міла заспівав:

Владико Дгарми,
Покровителю людей –
Коханий Ламо мій,
До Ваших ніг вклоняюся!

Панове, вам відповідаю.
Народився я в містечку К’янґа Ца,
Що на рівнині Ґунґтханґу
В долині Нґарі.
Мій батько –
Міла Шераб Ґ’ялцен,
Матір – Н’янґца Карґ’єн.
А мене звали Тхопаґа́,
Мою сестру – Пета Ґонк’ї.

Батько мій умер,
Коли я був малий.
По його смерті
Захланні наші родичі
Забрали все майно,
А з мене, з матері й сестри малої
Зробили слуг безправних.

У дранті дірявому, як
У рибальських сітях,
З раннього ранку до пізньої ночі
Ми горбатіли як воли,
А годували нас недоїдками,
Наче тих собак.

У відчаї нещасна моя мати
Мене до чаклунів послала у науку,
Навчитись згубній магії,
Аби помститись кривдникам родини.
Я натворив жахливої біди.
Пізніше я, розкаявшись за скоєне,
До Дгарми навернувся.

Мій Лама – Марпа з Лодраку.
Не маючи майна Йому в офіру,
Служив я тілом,
Мовою й умом,
А Він мене чистив
Від карми поганої.
Він височив нектар
Глибоких настанов
І посвятив мене
У суть того́, що є.

Без ліні й удавання
Працюючи завзято над собою,
Я досягнув мети реальності –
В мені розквітло Звершення.

Мій монастир
«Гірські печери» зветься.
Там п’ю нектар джерельний
Практики сумлінної,
Харчуюсь кропивою
І гірськими травами.
Вряди-годи до людей спускаюсь
І ділюся з ними Дгармою.

Моє ім’я дгармічне – Дордже Ґ’ялцен.
Мене прозвали «йоґін Міларепа».
Мандрую там, де ноги понесуть.

— Я чув про сіддгу* Міларепу! То це Ви?! – вигукнув чернець і, зраділий, низько вклонився Джєцунові. – Дорогий Ламо, в попередній пісні Ви співали «Я птах-ґаруда – у безмежжі неба». Я певний, що Ви не вигадуєте, проте нам тут не завадило б на власні очі узріти хоч якийсь чудотворний знак Вашого досягнення.

На це Міларепа заспівав:

о, втіленню великої милості,
Майстре возз’єднаний з простором –
вам, предобрий Марпо,
низько поклоняюся.

я, йоґін Міларепа,
насамперед медитував
натхненний вірою.
отримавши посвяти й настанови,
я викликав незламний намір
і віддався інтенсивній практиці.

в затворі усамітнившись,
вершив важку я практику,
аж доки досвід і реалізація
розквітли у мені.
нутро самсари розкусив,
ума єство узрів,
прокинувся зі сну неусвідомлення,
я скинув его ланцюги
і розв’язав вузли прив’я́зок.

у вогні сумлінної практики
спалив я демона віри в его,
злетів у безмежжя простору
свободи від прив’я́зань і думок.
там без очей, узрів я
осяйне світло сутності.
без вух, почув
мелодію порожності.
без носа, відчув запах
природної свідомості.
без язика, насолодився
смаком реальності.
без тіла, загнуздав буяння
енергій райдужного тіла.
без розуму, вищу усвідомленність
я глибоко пізнав.
без умний, літаю
в безмежжі Магамудри.

всі прояви насправді не існують,
втім – ясно проявляються!
хоча вони з’являються і діють,
проте самі є просто порожнеча!
вони порожні,
хоч і проявляються!
така навдивовиж природа дійсності.

словами цю природу
неможна вповні передати –
її не окреслять жоднії слова.

художник, що без рук,
малює о́брази у небі,
безокий бачить
міріади проявів буття
в прекрасному видінні,
що лине поза межі
приземлених думок.

На завершення цієї пісні Міларепа здійнявся в небо, як птах, і завис там, немов орел що ширяє у височині. Присутні, шоковані, вигукнули:
— Що це?! Якесь відьмацтво?! Чи просто ілюзія?

У відповідь Міларепа, спустившись у повітрі на кілька метрів над землею, їм звідти заспівав:

Вклоняюсь Ламі Марпі!
Як на своїй долоні, Він
Показав мені просвітлення.
Розкривши справжній стан
Глибинної свідомості,
Він шокував мене – узрів я
Природу справжню сутності.

Слухайте, добродії:

В самсари місті ілюзорному
Сум‘яттям схоплені всі ілюзорні люди,
Вони вчиняють дії ілюзорні
В шести умовах розуму, що спить.
Істоти сущі – творива магічні
Своєї карми дій і помислів.
Не знаючи
Динаміки такого творива,
Вони вважають, що існують
Окремо від такої творчості.
Проте все світотворення
Насправді є ілюзія.

Агов! Усі присутні тут! Послухайте!
Сприймайте ум і тіло так:
Ваш ум по-суті є
Порожнє усвідомлення,
А тіло – плоті й крові бульбашка.

Якщо вони обоє неподільні,
Чого же труп лишається позаду,
Коли свідомість після смерті
Мандрує далі?
Якщо ж вони цілком окремі,
Чому тоді в свідомості є біль,
Коли щось ранить тіло?
Ваша віра у реальність явищ
Спричиняє їхню ілюзорність.
Це плід неусвідомлення того,
Що сув’язь явищ, кармою твори́мих,
Є гра ілюзії.

Якщо же цій ілюзії
Ви хочете зарадити,
Служіть такому Ламі,
Який не підлягає мариву,
Практикуйте таку Дгарму,
Що нищить всі ілюзії,
Узрійте ілюзорність розуму.
Як світло усвідомлення
Розчиня́ ілюзії,
Зникає сум’яття і невідання.

Від почутого й побаченого присутні сповнилися трепетного страху й глибокої пошани. Дехто знепритомнів, інші побачили різні видіння. Зокрема, в розумі ченця відбувся внутрішній прорив, що спричинив спалах прозріння в справжню природу свідомості. Згодом, оговтавшися, вони звернулись до Джєцуна:
— Дорогоцінний Ламо, тут неподалік у горах є чудове місце для затвору, його названо «Глек Розкішної Баби». Просимо Вас, Майстре, лишайтеся в тому місці, біля нас, весь час, або хоч би на кілька років, чи принаймні все літо й зиму. Навчайте нас Дгармі.

Міларепа відповів їм, що залишиться в «Глеку Розкішної Баби» на літо, й одразу ж подався туди. За ним пішло п’ятнадцятеро поселян, на чолі з монахом і тим благодійником, який погодував Міларепу. Вони отримали від Джєцуна детальні настанови стосовно практики Дгарми, старанно практикували і згодом мали певні зрушення в медитації. Чернець же зміг поглибити своє прозріння в сутність природного стану. Пізніше Міларепа взяв його до себе в учні й посвятив. Його назвали Ванґчук Дордже. Згодом він досяг високої реалізації.

Отож, Міларепа медитував у затворі в «Глеку Розкішної Баби» протягом цілого літа. А коли літо добігло кінця, місцеві поселяни навідалися до нього і сказали йому:
— Ламо, віра наша слабка й ми не можемо присвятитися Дгармі на повну силу. Хоча ми цілком перейняті справами цього життя, ми бідняки, в нас немає достатньо ячменю навіть прогодувати свої родини, а щоб робити з нього пожертви й поготі́в. Просимо Вас, Ламо, благословіть. І хоча ми не маємо з чого зробити Вам правильні офіри, будь-ласка, дайте нам вчення Дгарми й посійте зерна просвітлення в наші серця. А також нам цікаво почути про Вас – розкажіть-но про себе.

Міларепа проповідав їм учення про карму, а по тому заспівав:

Молюся Вчителю моєму,
Марпі Тлумачу з Лодраку! 

Я Міла, йоґін-ре́па, 
 плід доброти Учителя мого,
  не вельми знаюся 
   на справах цього світу.
Проте коли в горах безлюдних
 молюся й медитую,
  вірні добродійники
   збираються навколо мене,
    як бджоли
    довкола нектару.
Це плід чесноти мого Лами.

Я, самітник Міла,
 Нічого не купую, ніщо не продаю.
Проте коли в горах безлюдних
 запасів їжі зрікшися,
  молюся й медитую,  
   вірні добродійники
    мені напої та поживу носять.
Це плід доброти мого Лами.

Я, самітник Міла, 
 лишаюсь незалежним від офір,
  та навіть від пігулок йоґів. 
Проте коли в горах безлюдних
 молюся й медитую,
  вірні добродійники
   мені нектар приносять.
Це плід доброти мого Лами.

Я, самітник Міла, 
 до одежин байдужий –
  не дбаю, чи гарно виглядаю.
Проте коли в горах відлюдних
 молюся й медитую,
  вірні добродійники
   закидують мене убранням.
Це плід чесноти мого Лами.
 
То були зовнішні справи.
Тепер – про внутрішній мій стиль:

Коли я практикую так,
 як навчав мене мій Лама,
  тіло офірую, мову й ум, 
   та омиваюся дощем
    досягнень і благословінь –
блаженний жар глибоких
 пережиттів від медитації
  палає у мені.
Так найкраще 
 Майстрові служити,
  тому позаду я полишив
   світських госпо́д-майстрі́в.

Коли у самодосконаленні
 звитя́жно, наче воїн,
  опрацьовую свій дух,
   цієї праці вплив
    на елементи тіла й
    пожива зосередження 
     є найкраща трапеза,
      тому я не залежу 
      від людської їжі.

Коли впиваюся
 нектаром бодгічітти
  чи п’ю джерельну воду 
   із гірських струмків,
    я чаю й пива геть не потребу́ю.
Таке от тамування спраги –
 найкращий чин пиття,
  тому я не залежу 
   від людських напоїв.

Коли треную
 канали, прану й інше,
  я, йоґін-репа, на собі ношу 
   лише тонку накидку із бавовни.
Така вогненна насолода
 практики туммо –
  найкраща мода йоґіна,
   тому я зрікся вовни теплої
    і м'якого шовку.

Коли я оселяюся в печерах,
 позаду полишаю
  суєтні житла краю рідного.
Палац чудовий медитацій
  і госпо́да найрідніша 
   стабільної свідомості –
    найкращий чин обителі,
 тому я зрікся 
  всіх мирських осель.

Коли плекаю любов мудрості,
 позаду залишаю 
  драми й пристрасті 
   сварливої супутниці.
Єднання методу і мудрості 
 в обіймах порожнечі та любові –
  жагою бодгічітти вищої й відносної –
 найкращий чин кохання
    й подружнього життя,
     тому й не став я
      під мирський вінець.

Коли вирощую 
 дитя ясного усвідомлення,
  я полишаю ґвалт і примхи
   непосидющих малих монстрів. 
Стосунки матері-свідомості правічної   
  із усвідомленням-дитям, що
   мирно набирає сили
    в колисці сутністного стану –
      найкращий чин науки виховання,
       тому я не зачав дітей у плоті.

Коли я розкошу́ю
 сімома скарбами духу, 
   то відпускаю все –
апатію, бажання, осоружність 
 і боротьбу за те, що є насправді
    пасткою самсари.
Розкіш усвідомлення того, що
 все направду є ілюзія,
  і радісне вдоволення малим –
   найкращий чин 
    багатства духу,
     тому і зрікся я всього́.

Коли викохую смирення 
 й долаю тиранію его,
  я полишаю царство трьох отрут.
Опанування співчуттям 
 думок поганих, почуттів недобрих –
  вира́зним усвідомленням того, 
 що всі істоти були нашими батьками –
  найкращий чин долання ворогів,
   тому і зрікся я самсарної борні́. 

Коли прямую до мети реальності,
 то парамітами шістьма
  і чотирма безмежними
   веду я до пробудження 
    усіх колишніх матерів,
     любов’ю їм вертаючи тепло,
   з яким вони колись за мене дбали.
Шляхетна тепла бодгічітта 
 любові-спочуття –
  найкращий чин відносин,
   тому полишив я позаду
    холодність егоізму    
     і всю комизливість 
      приватних інтересів.

Коли працюю я во благо
 усіх істот без винятку,
  то з бодгічітним наміром
   передавати різні настанови
    щаблів і методів
     істотам різних рівнів  –
 це чин найкращий проповіді Дгарми,
  тому відкинув я всі упередження.

Така ось моя внутрішня історія.
Ну а тепер повім вам сокровенну:

Перед лицем осяйної реальності
 немає ні «себе», ні «іншого»,
  нема двоїстості, нема розділення –
   ця порожнеча ідентичності
    ані порожня, ані не порожня.
Насправді немає того, 
  хто це сприймає. 

Доки значення цього
 не осягнули всім єством,
  не нехтуйте законом карми –
   зрікайтесь зла! Творіть добро!
 Приборкуйте свій розум!

Хай же всім вам, доброчинці,
 що тут зібралися,
  здоров'я буде, довголіття
   і втіха на многії літа!

Вони знову благали його лишитися на довше, проте Джєцун відхилив їхні прохання. Тоді вони сказали йому:
— Якщо Ви надумали іти звідси, то будь-ласка повідайте нам ще дещо з того, як слідувати шляхом Дгарми.

Тож Міла знову заспівав:

Слухайте, спраглі духу!

Найкраще є медитувати 
  Сумлінно, самовіддано
Ціле життя в затворі.

Менш потужне,
  Втім теж вельми добре – 
Мандрівним йоґіном 
  Медитувати всюди
Безсторонньо, неупереджено,
  Незалежним ні від чого. 

А як ні перше, ані друге, 
   То від досвідченого Лами
Ви слухайте й вивчайте 
   Учення Дгарми сутністні
Та щиро практикуйте їх
   Згідно своїх сил.

Як слухаєте Дгарму, 
  Уникайте «три вади глечика».
Дисциплінуйте тіло, мову й ум, 
  Осмислюйте почуту Дгарму, 
Та медитуйте істини, 
  Які осмислили.
Своїх реакцій спалахи тамуйте.
  А Дгарму почуту, осмислену 
І медитовану втілюйте
  В своє життя.

Про цьогосвітні справи 
  Мисліть таким чином:
Вдоволення бажань –
  Немов для тамування спраги
Пити солону воду.
  Справам кінця немає –
Як брижі на воді. 
  Здобутки всі й утрати – 
Як приплив і відплив на морі.
  Стан несвідомий,
Думки недобрі, нав’язливі емоції –
  Немов завіса, що затуляє
Стан пробудження,
  Залізний гак, що тягне
В нижні сфери,
  Повторного сум’яття зерна,
Затужавіла хмара, 
  З якої – дощ страждань,
Злодій, що окрадає нас,
  Корінь усіх наших хиб.

Якщо копнути глибше: 
  Невідання й сум’яття – це ви самі́.
Концепції, уявлення – це ви –
  Посланці, вами ж послані.

З часів, що без початку і донині,
  Самі́ ви волочилися
Багнюкою своїх недобрих дій
  І захлиналися у трясовині 
Недобрих наслідків від того.

Самсара ваша – це творі́ння
  Вами твореної карми.
Тому відповідальність 
  За власні дії, мову і думки –
Це буддійський шлях 
  Свободи.

Усвідомлюйте й себе вивчайте: 
  Ваше тіло – наче одяг,
А ви самі не маєте 
  Ні кольору, ні форми.
Якщо вас відсилати, ви ніде не йдете.
  Якщо затримати, ви не лишаєтесь. 
Якщо у вас дивитися, то ви невидимі.
  Якщо ловити, нема за що схопити вас.

Не усвідомлюючи 
  Свою природу істинну
І ототожнюючи хибно
  Себе з ілюзіями,
Ви обертаєтеся в тих ілюзіях,
  Як білка в колесі.
Таким є колесо самсари.

Тепер же, в цитаделі
  Контролю тіла 
Й зосередження ума,
  «Очима» усвідомлення, 
Яке розпізнає́,
  Ви медитуйте,
Й поставте «ззаду» вартового,
  Що безсторонньо усе спогляда́є.

Вертайтеся додому –
  В природний стан свідомості.
Отак і медитуйте,
  Удатні благода́рі.

І Міларепа подався до Лапчі в супроводі Ванґчука Дорджє та кількох інших відданих учнів, і там вони практикували.

Ліцензія Creative Commons