Намо Ґуру! Вчителю слава!
Мандруючи великим платом Пхел Танґ, Джєцун надибав труп собаки, вкритий хробаками. Над трупом кружляли ворони. Зі співчуття до померлої собаки і до живих червів, якими ворони, вочевидь, збиралися поласувати, Міла всівся біля трупу й добряче зосередився.
Через три дні поблизу проїздив караван купців. Уздрівши Міларепу, вони з цікавості наблизилися до нього й запитали:
— Йоґіне, ти що тут коїш біля гниючого трупу? Йой, як воно смердить! Як ти можеш тут сидіти біля такої гидоти?
— Та ось, – відповів Міларепа, – вороння збиралося клювати цих хробаків, а я оберігаю їх.
— Оберігаєш хробаків? У тебе не всі вдома?! Полиш це зайняття. Ти ж не можеш вічно їх стерегти.
Інший купець додав:
— Ти, йоґіне, не маєш ні крихти їжі, ні навіть нормального одягу. Куди ти плануєш іти звідси?
— Я нікуди не йду й нічого не планую. Я лиш недавно прибув сюди.
— Звідки?
— З долини Нґарі, – відповів Міларепа.
— О, ми й самі звідти їдемо. Та щось ми тебе там не бачили, – зауважили купці. – А скільки часу ти тут сидиш?
— Три доби, – відповів Міларепа.
— Три доби? Без їжі?! – здивувалися купці. – Ну, якщо ти справді йоґін такого калібру, ти, либонь, вмієш на ходу складати пісні на яку завгодно тему та ще й робиш із того вчення Дгарми, ні? Ану, заспівай нам про себе.
І Міларепа заспівав:
Вклоняюся моєму Ламі!
Блукав я нетрями ілюзій
Самсарного буття,
Міняв, як одяг, тіла-ілюзії
Різних бардо
Смертей і перероджень,
Переходив містами ілюзорними
Бардо сновидінь –
Вузьким шляхом слідував,
Що в’ється між бардо життя
і бардо смерті.Знову й знову, мов по колу,
Горював я у тортурах
Сфер пекельних,
Знемагав від голоду і спраги
Сфери ненаситних духів,
Потерпав від глупоти і страху
Сфер звіриних,
І лиш вряди-годи
Смакував дозвілля
Сфер людських і божих.Замолоду мене в недобру справу
Занесла́ лиха́ година:
Я натворив біди страшної,
За що я потім вельми жалкував –
Життя мені було не миле.
Потім подався я до Марпи –
Найкращого з-поміж людей –
До його “монастиря” в Лодраку.Суворими про́бами
Він почистив мою карму
Від тяжких моїх злочинів.Не маючи майна в офіру Вчителю,
Я служив йому тілом,
Мовою, умом
І духу звитя́гою.Ревно практикуючи
Його настанови,
Опанував я канали, течії прани
І краплі есенції,
Тому не боюся недугів.Вогонь-насолода пала в моєму тілі –
Не боюся ні снігу, ні дощу,
Ані вітровію.Поїдаю пожи́ву
Глибокого зосередження –
Не боюся зачахнути з голоду.Завжди в товаристві
Надійної бодгічітти –
Не покладаюся на друзів мінливих.Зимові місяці проводжу
В затворі у гірському скиті.
Там у товаристві лагідних оленів
Їм корінці гірських рослин.Весняні місяці мандрую
По квітучих полонинах
І серед урвищ та яруг.
Там у товаристві тямких лисиць
Їм кульбабу й кропиву.Літні місяці проводжу
Серед льодовиків.
Там у товаристві білих грифів
Їм камінці і п’ю джерельну воду.Восени навідуюсь
До людських поселень.
Там, у товаристві
Гольтіпак просвітлених,
Жебраю людську поживу.Мене, галайду, важко вислідити
Й утримати в одному місці.
— Наше поселення недалеко звідси, – шанобливо звернулися купці до Джєцуна. – Будь-ласка, завітайте до нас, хоч би на кілька днів.
Вони настирливо вмовляли Міларепу, і Джєцун зрештою згодився:
— Гаразд, за три дні я подамся до вас.
Ще протягом трьох діб Міла просидів біля собачого трупу. Заглиблений у медитацію, Джєцун провадив свідомість померлої собаки через посмертне бардо до вищих сфер і встановлював кармічний зв’язок із хробаками, які були на трупі.
А на третій день прибув чоловік і повів Міларепу до поселення тих купців. Там Джєцун протягом кількох днів проповідував Дгарму. Купці прохали його, аби він лишився в них назавжди, та Джєцун відмовився й помандрував далі.
