“Співчуття із зусиллям” виникає внаслідок плекання думки про те, що “всі істоти у попередніх життях були моїми батьками”. Як ми призвичаюємося до цього? – Сприймаючи всіх, кого зустрічаємо, як свою родину. Наприклад, ви бачите старшу за вас людину як свою мати чи свого батька; людину, молодшу за вас, як свою дитину; свого ровесника – як брата або сестру. Ви розвиваєте це доти, доки не зародиться велика любов до всіх істот. “Співчуття із зусиллям” – потребує об’єкту співчуття.
Невимушене співчуття виникає тоді, коли ви заспокоєні, внутрішньо відпочиваєте в природі розуму. Яким чином? Коли ви споглядаєте свою істинну природу, це – велике блаженство і радість. Зі свого особистого досвіду ви розумієте, що таке глибинне, піднесене щастя дійсно існує, однак, незліченна кількість істот його не бачить. Ті, хто ніколи не мали досвіду переживання цієї природи, дуже страждають. Зазвичай ми думаємо, що деякі люди дуже щасливі й у них мало проблем – заможні люди, наприклад.
Ігноруючи той факт, що багатії інколи страждають навіть більше. Коротко можна сказати, що всі, хто не бачив природу
розуму, – страждають. Коли ви це розумієте, побачивши істинне щастя, у вас з’являється і неосяжне співчуття. Невимушене співчуття не потребує об’єкту. Для того, аби воно виникло, вам насамперед необхідно отримати досвід переживання природи розуму, досвід того, як думки і страждання розчиняються у непорушному просторі усвідомлення, одвічної пробудженості, без нехтування чи прийняття.
Це надзвичайно щаслива природа. З цього розуміння природно, невимушено виникає співчуття до всіх тих, хто наразі неспроможний її побачити. Допоки людина не пережила природне блаженство природи розуму, вона обмежена стражданням. Я схиляюся перед великим Скарбом необумовленої любови, Ченрезіком!
