37 Практик Бодгісатв

Запитаймо себе, чи завжди будуть з нами наші коханні та близькі нам люди? Ні, вони не зможуть бути з нами вічно. Незалежно від того, скільки майна та багатства заробимо ми своєю тяжкою працею, ми не зможемо утримати його в своїх руках назавжди. Ані гроші та майно, ані друзі та родичі не належатимуть нам вічно. Наше тіло схоже на готель, а наша свідомість на мандрівника – настав ранок і мандрівник покинув готель. Не думаєте ж ви, що мандрівник забере готель з собою, коли настане час вирушати? Навіть за дуже великого бажання це просто неможливо. Якщо ви розумієте, про що йдеться, то визнаєте, що друзі, родичі та майно не є чимось, чим ми можемо володіти, навіть наше власне тіло не належатиме нам завжди. Тому четверта строфа каже: «Не прив’язуватися до цього життя – це практика Бодхісатв».

Отже, якщо «не прив’язуватися до цього життя – це практика Бодхісатв», чи означає це, що для досягнення цієї мети нам варто покинути нашу власність, дітей, майно та гроші і взагалі полишити все? Якщо людина справді все кине, вона потрапить до дуже скрутної ситуації й, цілком можливо, так нічого і не досягне. Залишити все треба подумки. В нас не повинна навіть виникати думка про те, що «ця власність – моя, ці гроші – мої, ось це – мої діти, а це – моє тіло». Маємо зрозуміти, що все це ми нібито позичили, все це буде з нами лише обмежений час. Якщо ми дуже прив’язані до цих об’єктів, то коли прийде смерть, нам доведеться пройти через дуже складний процес розлучення з ними. Жодного з них ми не зможемо забрати з собою, коли по нас прийде смерть.

Якщо насправді ми не потребуємо всіх цих об’єктів, то що ж нам тоді дійсно необхідно? Те, що нам справді потрібно – це любляча доброта та співчуття або, інакше кажучи, нам потрібно, щоб в нашій свідомості була бодхічита. Це те, що ми зможемо забрати з собою по смерті. В той час, коли це життя скінчиться і ми вирушимо до нашого наступного перенародження, справжнім другом для нас буде Будда Амітабха, а істинним багатством, яким ми тоді зможемо скористатись, буде наша бодхічита. Нам також знадобиться істинне тіло, чоловікам знадобиться тіло Ченрезіка, жінкам – тіло Тари.   Ось що ми потребуємо насправді, що зможемо взяти з собою, коли помиратимемо – тіло Ченрезіка або Тари, багатство бодхічити, люблячої доброти та співчуття, істинного друга Будду Амітабху.

Коли ми збираємось, наприклад, до Америки, багато людей допомагає нам зібрати валізи та підготуватись, щоб наша подорож пройшла без перешкод. Отже, що справді означає фраза «не прив’язуватися до цього життя – це практика Бодхісатв»? Вона означає, що протягом нашого життя нам треба підготуватись до моменту смерті. Ми маємо підготувати своє тіло для того, щоб воно стало тілом Ченрезіка або Тари через нашу щоденну практику, ми розвиваємо та плекаємо нашу свідомість, щоб в ній була любляча доброта та співчуття, ми молимось до Будди Амітабхи, щоб він став нашим провідником на шляху смерті. Якщо ми будемо здатні підготуватись таким чином, наша подорож до Чистої землі Будди Амітабхи буде легкою.

Все життя ми тяжко працюємо щоб прожити, ходимо на роботу, щоб заробити якісь гроші. Що ж підтримає нас у наступному житті? Гроші наступного життя – це Шестискладова Мантра, дорогоцінне ім’я Будди, або мантра Тари. Отже, коли ми завершуємо Підготовчі практики по 100,000 разів кожну і повторюємо мантри багато разів, куди потрапляють всі ці накопичення?   Саме вони й перетворюються на багатства, які ми можемо взяти з собою у наступне життя. Для того, щоб правильно вжити це багатство, потрібно присвятити мантри Трьом Перлинам та всім живим істотам. Коли робимо присвяту, ми можемо візуалізувати живих істот, які перебувають в пекельних сферах, та офірувати мантри на їх користь. Взагалі існує багато методів та практик для того, щоб принести користь всім живим істотам. Хтось запитав мене, чи можна кожного ранку повторювати певну мантру сто разів та чи буде такий метод прийнятним.   Моя відповідь залишається такою – накопичуйте мантри та робіть присвяту Трьом Перлинам та всім живим істотам.

Ми осмислюємо ці слова для того, щоб зрозуміти непостійність усіх з’яв і плекати зречення. Коли є чіпляння за з’яви, тоді є страх втрати, страх змін, що примушує нас страждати.  Цей страх пов’язаний із чіплянням за двоісте сприйняття, в якому присутнє его. Тут важливо зрозуміти різні рівні зречення, й ваш особистий рівень зречення. Звичайно, ми розуміємо що ‘’зречення’’ означає відкидання, відмову. Але відкидання чого і кого? Коханих? Друзів? Всіх, хто нас любить і кого любимо ми? Може виникнути питання: яким чином відкидання близьких зробить із нас бодгісатву, який намагається допомогти іншим звільнитися від страждань? «Думки про це життя ти відпускай»: Чи це означає що треба припинити дбати за рідних і за своє тіло, вдягнутися у ряднину й помандрувати в дикі хащі? Можливо, комусь цей шлях і підходить, але не кожному. Цей зовнішній аспект може або допомогти вам змінити погляд на життя і допомогти вам опанувати свою свідомість або навпаки, посилити бажання. Я знала людину, яка провела три роки в рітріті, і яка після виходу з рітріту сказала мені: ‘Я ненавиджу кожен день перебування в рітріті. У мене постійно було таке відчуття, немов би я у в’язниці.’ Це приклад того, коли людина намагалася практикувати зовнішній аспект зречення. Ця людина уникала контакту із зовнішнім світом, але оскільки не було розуміння внутрішнього аспекту зречення, розум страждав від бажання повернутися до світських  насолод.  Дивлячись на цей приклад, зрозумійте що ваша практика не є практикою якщо ви просто відсиджуєте час, відведений на медитацію й не докладаєте зусиль для того, щоб культивувати зосередження і стабілізувати свідомість.

Ми намагаємося культивувати зречення, відкидаючи насолоди цього світу, але важливо зрозуміти що справжнє зречення – це стан свідомості, коли наша увага не зфокусована на захисті его. Чіпляючись за его ми породжуємо бажання і нехіть. Саме бажання й нехіть, що намагаються задовольнити его і спричиняють страждання (ми страждаємо, коли ми не отримуємо того, чого бажаємо, ми страждаємо коли ми отримуємо те, чого не хочемо мати). Чіпляння є наслідком страху, що виникає внаслідок нерозпізнавання недуальної суті явищ. Саме тоді, коли немає розпізнавання, ми і починаємо сприймати его як відокремлене  від «зовнішнього» й намагаємося його захистити.

З іншого боку, коли ми культивуємо альтруістичну настанову й зрощуємо любов  в своєму серці, ми міняємо фокус зосередження із свого его на потреби інших. Внаслідок цього, той страх, що живить его, більше не сприяє чіплянням за думки, й ми не страждаємо. Чим менше зосередження на егові, тим менше страждання ми відчуваємо. Чим більше зосередження на потребах інших, тим ширшою стає свідомість. Широка свідомість розкрита до мудрості й правильного бачення природи явищ. Чи ви зауважували, що по-справжньому мудрі люди – це добрі люди? Ці люди приймають інших такими які вони є, вони відкриті до нових поглядів. Вони не засуджують і не очікують що погляди інших співпадатимуть з їхніми поглядами. Свідомість мудрої людини розслаблена, мудра людина знаходиться в мирі із собою. Цей стан внутрішнього миру є просто наслідком того,  що людина не дивиться в бік власного его. Ґарчен Рінпочє каже, що енергія тече туди, куди направлена увага. Коли увага не направлена на его, це его не має постійного підживлення й поступово чахне й зникає. Воно розчиняється тому, що его є штучним компонентом і не є стабільною сутністю нашої природи. І чим менше стає его, тим ширшою стає свідомість.  Коли его остаточно зникає, зникає й дуальне сприйняття. Так працює механізм альтруїстичної настанови. Справжнє зречення – це зречення того, що живить наше его. «Думки про це життя ти відпускай» – це порада буквально відпустити все, що звужує свідомість, відпустити  чіпляння за дуальне сприйняття.  Коли ми сприймаємо з’яви крізь призму его, ми чіпляємося, і це спричиняє страждання нам та іншим.

Зазвичай, нам усім треба відмовлятися від деяких зовнішніх речей для того, щоб навертати свідомість до дгарми. Нам треба дуже добре розуміти для чого ми відмовляємося від певних дій і об’єктів. Тому, перед тим як зрозуміти чого саме вам варто зректися, варто розуміти що саме створює перешкоду до звільнення. І тут необхідно осмислювати як зовнішнє зречення може допомогти вам досягнути рівня внутрішнього зречення. Наприклад, хтось дуже вас дратує, й для того, щоб уникати негативних думок, вам необхідно уникати цю особу. Це – зовнішній рівень. Попрацюйте із своїм станом сидячи на медитативній подушці, коли вас ніщо не відволікає. Для того, щоб допомогти собі не слідувати негативній емоції, ви намагаєтеся подивитися на ситуацію очима тієї особи, й ви починаєте бачити що ця особа є в пастці самсари. Ви  бачите що страждання й незнання як звільнитися від страждань провокує людину на певну поведінку. Тоді, замість потреби захистити своє его й довести свою правоту, ви відчуваєте співчуття до тієї особи. Оскільки в цей момент співчування ви не намагаєтеся захистити своє его,  свідомість розслабляється й ваша негативна емоція слабшає. Коли ваша свідомість стає стабільною, ви, перебуваючи в присутності цієї особи, здатні розпізнати свою негативну емоцію і не слідувати за цією емоцією. Це – внутрішній рівень зречення. Це – зречення самсарного шляху. Коли ви розвинули сильне внутрішнє зречення, вже немає необхідності уникати зовнішніх чинників.

Інший приклад, ми зрікаємося звички палити цигарки тому, що розуміємо, що куріння не тільки шкодить нашому тілу, але й псує канали тонкого тіла. Для такої людини дуже важко робити пхову під час смерті. Також, оскільки рух прани в каналах впливає на прозріння в природу свідомості, такій людині важко долати перешкоди в практиці магамудри. Ми відмовляємося від діяльності яка сприяє неправильним поглядам і зрощуванню бажань і нехіті. Для кожного – це особисті ситуації і речі. Коли емоції заспокоюються, тоді природно виникає простір для усвідомлення і розпізнавання природи свідомості.

Отож, мета зречення полягає в тому, щоб допомогти собі опанувати свідомість. Тоді ми зможемо допомогти іншим на шляху до звільнення від страждань.